Гра янгола

– Я не платив за жінку, відколи мені виповнилося п’ятнадцять років. Власне кажучи, мій батько платив за мене, – відказав Відаль без жодної похвальби в голосі. – Проте, як то кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться…

– Я не знаю, доне Педро…

– Звісно, знаєш.

Відаль плеснув мене по спині, ніби підштовхуючи до дверей.

– Ти маєш іще сім годин до півночі, – сказав він. – Я раджу тобі трохи поспати й набратися сил.

Я вистромив голову у вікно й побачив, як він прямує до своєї машини. Мануель відчинив дверцята, і Відаль недбало опустився на заднє сидіння. Я почув, як двигун «іспано-свіси» виконав свою симфонію гучних вилясків. Раптом дочка водія підвела голову й подивилася в бік мого вікна. Я всміхнувся їй, але відразу збагнув, що вона не пам’ятає, хто я такий. Через мить вона відвела погляд, і велика розкішна тарадайка Відаля покотилася, повертаючись у свій світ.

3

У ті дні вулиця Ноу-де-ла-Рамбла створювала ніби коридор ліхтарів і освітлених афіш у темряві кварталу Раваль. Кабаре, танцювальні салони, заклади, у яких лікували від венеричних захворювань, та заклади, яким важко було дати назву, тіснилися вздовж обох тротуарів, залишаючись відчиненими до самого ранку, тоді як чоловіки всіх видів і різновидів – від молодих людей із вищих прошарків суспільства до матросів із кораблів, що пришвартувалися в порту, – змішувалися тут в один гурт із найрозмаїтішими персонажами, які жили нічним життям. По обидва боки вулиці відходили вузькі, огорнуті туманом провулки; у кожному з них був ряд борделів, рівень обслуговування в яких знижувався, чим далі такий заклад стояв від головної вулиці.

«Мрія» була на другому поверсі будівлі з мюзик-холом на першому поверсі, де великі афіші повідомляли про виступ танцівниці, яка була вдягнена в простору й прозору тогу, що не приховувала її принад, а в руках тримала чорну змію, яка своїм роздвоєним язиком, здавалося, цілувала її в губи.

«Єва Монтенеґро танцює танго смерті, – повідомляла одна з афіш великими фігурними літерами. – Цариця ночі танцюватиме лише шість вечорів, які не будуть повторені. Ви матимете також нагоду побачити знавця зір Месмера, котрий прочитає ваші думки й відкриє вам ваші найінтимніші таємниці».

Біля входу на перший поверх були вузькі двері, за якими вели вгору довгі сходи між стінами, пофарбованими в червоний колір. Я зійшов сходами нагору й опинився перед великими дверима з різьбленого дуба з дверним молотком у формі бронзової німфи, чий лобок прикривав скромний листочок конюшини. Я двічі стукнув молотком у двері й став чекати, намагаючись не дивитися на своє відображення у великому матовому люстрі, що покривало більшу частину стіни. Я вже думав, чи не кинутися мені звідти навтікача, коли двері відчинилися й жінка середнього віку з абсолютно білим волоссям, акуратно закрученим у вузол, подивилася на мене зі спокійною усмішкою.

– Ви, певно, сеньйор Давид Мартін.

Мене ще не називали сеньйором жодного разу в моєму житті, і, почувши це формальне звертання, я на мить розгубився.

– Так, це я.

– Ходіть, будь ласка, за мною.

Я пішов за нею коротким коридором, який привів нас у простору круглу залу зі стінами, обтягненими червоним оксамитом, і лампами, які горіли в півсвітла. Стелю тут утворювало склепіння з глазурованого скла, з якого звисала також скляна люстра, а під нею на столі з червоного дерева величезний грамофон грав якусь арію з опери.

– Може, хочете чогось випити, кабальєро?

– Якщо принесете мені склянку води, буду вам вдячний.

Дама з білим волоссям усміхнулася, не ворухнувши віями, вираз її обличчя залишився таким самим приязним і незворушним.

– Можливо, сеньйор віддасть перевагу келиху шампанського або лікеру. Або, якщо хочете, я принесу вам келишок хересу.

Моя спроможність оцінювати різні трунки не виходила за межі води, набраної з-під крана, тому я лише знизав плечима.