Прощення

— Це була традиційна гра молодих мариборських інтелектуалів, — пояснює Білий. — Для неї потрібні два гравці. Тих двох гравців замикають в якомусь приміщенні й випускають звідти лише через два дні. Завдання обох — якнайшвидше повернутися до ментального стану дворічної дитини. І йдеться не лише про мовлення, а й про поведінку: ходіння та повзання, смоктання пальця та лизання підлоги. За якийсь час гравці настільки розслабляються, що повертаються до своєрідного регресивного стану, в якому, скажімо, роздягаються, розглядають геніталії або лижуть слину одне одного. Штурхання чи випорожнення в штани — звична річ для гравців. При досягненні дворічного віку дозволяється все, якщо це виправдовує мету. Камера весь цей час знімає. Щоби гравці могли після закінчення гри переглянути, що відбувалося протягом двох днів. Якщо їм вдасться повернутися з того стану дворічної дитини, звісно.

— Ну, дехто ще й досі грає в ту гру, хоча її популярність значно знизилася. Тепер, у час інтернету, кепсько. Відео почали потрапляти не в ті руки і можуть стати засобом шантажу.

Дорфлер узяв зі столу тютюн і сигаретний папір. Язик полум’я із запальнички облизує великий шматок гашишу, вправно подроблений і завинутий. Дорфлер запалює, глибоко затягається, дає Білому, той певний час тримає самокрутку в руці, потім простягає назад Дорфлеру, та її перехоплює Розина ліва рука у білій рукавичці. Роза глибоко затягається, дає самокрутку Дорфлеру, який весь час стежить за нею з-поверх круглих окулярів.

— Цікаву панянку ти привіз, Адаме. Звідки Ви, Розо?

— Із Ґраца.

— Маю на увазі, звідки корінням?

— Мій батько з Гавани, мама — австрійка. Батька я не знала. В Австрію ми переїхали, коли мені було п’ять років. Невдовзі батько нас покинув. Мама завжди казала, що він повернувся на Кубу танцювати сальсу. Я його більше ніколи не бачила, — вона глузливо посміхається.

— І Ви працюєте журналісткою?

— Так, для австрійського радіо, готую репортаж про Марибор як європейську культурну столицю.

— Це європейська столиця клієнтелізму і неолібералістського лайна, а не культури. Ті, хто складає програму для європейської столиці, все одно отримують платню в інших містах, в Любляні, а сюди приїжджають лише перерозподілити європейські гроші. Якби вони були чесними, кожному мариборському працівникові сфери культури виділили б однакові кошти. Кожному — штуку чи півтори. Так би принаймні знали, що і як — хто п’є, а хто платить. Це була б єдина чесна модель демократичної культури, а не золоте пір’я в оперних виставах для еліти. Культура також повинна демократизуватися й солідаризуватись, а не отак. Сьогодні лише пролетарі є справжніми культурними шанувальниками та інтелектуалами, а не ті самозакохані капіталістичні дуполизи, які самі себе величають мистецькою елітою.

Дорфлер підвівся, ледь поточившись, риється в купах паперів на столі, виймає газету.

— Ви, журналісти, мали б бути голосом сумління народу, а не сурмачами капіталу. Погляньте на це! Погляньте на сьогоднішні заголовки! Мама постала перед судом, бо проти батькової волі дала зробити татý своєму одномісячному немовляті. Куди ж ми йдемо, скажіть, будьте ласкаві? Це новина, варта передовиці? Хіба ми не прогресивне демократичне суспільство, просвітницьке настільки, що, крім усіх прав людини, захищає приватне право батьків ліберально виховувати дитину? Мама дала наколоти немовляті герб футбольної команди «Марибор». І що, скажіть, будьте ласкаві, в тому поганого? Хіба все виховання не є виключно тавруванням? Приватних свобод уже немає? Якби вона дала наколоти йому Ісуса на хресті, все було б гаразд. А так ми вже б’ємо на сполох! Ви погоджуєтеся, що йдеться про суть витавруваного знака? Якщо так піде й далі, нам заборонять давати імена власним дітям. Я маю сина. Але нічого не смію йому сказати. Та навіть якщо скажу, він на мене й не гляне, приклеїться до свого айпаду і продовжить пуляти. Трохи в піратів стріляє, трохи — у вояків, трохи — в марсіан. Весь день безперестану. Ту-ду-ду. До чого ж ми дійдемо, скажіть, будьте ласкаві? Всі ми маємо перейматися фіолетовою плямкою на дупі немовляти, скажіть, будьте ласкаві? Замість того щоб займатися очисною спорудою, яка буде пожирати дитяче лайно і гроші наступних п’ятдесят-шістдесят років і яка тим лайном загидить усю екосистему Кальварії? Чи грішми, які пішли на будівництво «Маркса»? І тут ми вертаємося до твого старого друга Андреаса. Ми ледь позбулися того продавця мрій, вигнали з міста геть, а він знову заходить через чорний вхід і будує нам новий культурний центр — Мариборський культурний центр розвитку «Маркс». Ти ж знаєш, Адаме, ти стільки років з ним працював, чи, краще сказати, намагався з ним працювати. Ти ж знаєш, звідки ця назва «Маркс»? Звідки він взяв тавро для культури цього міста? Ім’я тхора його дружини! Не знаєш, що вона має тхорів? Має трьох, а найстаршого кличуть Марксом. Молодші — Ґравчо і Гарпо.

— Гаразд, але наскільки я знаю, кілька людей у Мариборі тримають тхорів як домашніх улюбленців, — твердить Білий.

— Та й моя сестра їх тримає. Дала їм вирізати залози, але вони все одно смердять. У мене шлунок до горла піднімається, коли я заходжу в її квартиру. І ті створіння потім скачуть усюди по тобі, залазять у штани чи під сорочку, чи у волосся, — реально жахливо. А ще жахливіше, ні, найжахливіше — те, що їм треба регулярно підстригати кігті, бо інакше вони знищать усі меблі. І людина самотужки не може їм ті кігті стригти. Не менше двох людей треба, щоб обчикрижити кігті одному маленькому смердючому тхорику. Один підстригає, а другий тримає. Я люблю свою сестру, ти ж знаєш. Але те, що я маю кожного вівторка по обіді в неї вдома тримати тхорів, доки вона їм попідстригає кігті, — це вже занадто.

— А чим займається Евелін?

Дорфлер підводиться, ще раз наповнює бокали. З-за стіни долинають тупі рівномірні удари, і здається, наче хтось стогне. З іншого боку звуконепроникних дверей приглушено звучить дез-метал.

— Прибутковою діяльністю, інвестиційний менеджмент, — сухо відповідає Дорфлер.

— Ага, а вона хіба не працювала раніше в банку? Де вона зараз працює? — запитує Адам і виймає з кишені чорнильну ручку. Роза випростовується і напружено стежить за його трохи надмірно п’яними рухами.

— У міськраді Але не входить до вузького кола співробітників того злодія, вона — начальниця відділу інвестицій у соціальній сфері.

Стогін і зітхання усе гучніші. Удари в стіну з іншого боку.