— Яку помилку? Що? — бурмоче під ніс Білий.
— Ми мали б отримати набагато більше інформації від обох. Сьогодні вранці у Свинка вийшло не так гладенько — нас бачила секретарка. А Ґрама треба було значно докладніше розпитати.
— Забудь! Додаткове випитування нічого б не дало, повір мені. Ніхто з тієї тринадцятки не знає всього, — каже Білий, чухаючи шию. — Вони пов’язані уривками інформації, дехто з них навіть не знає, що володіє тією інформацією. Ми маємо справу з істиною, яка діє на зовсім іншому ментальному рівні й оновлюється через безпосередній контакт з минулим. Ця істина зберігається в іншому місці, поза нашим мозком та фізичним тілом, — каже Білий і сідає на стілець. — Ти можеш їх годинами допитувати, але дізнаєшся хіба що ще про якісь фрагменти їхніх теперішніх і минулих життів. Для глибшого рівня відомостей потрібна радикальна регресія, а це вимагає багато часу та купу сеансів, бо в іншому разі ми ризикуємо душу допитуваного назавжди втратити на шляху до прощення.
Білий помічає на столі баночку зі своїми пігулками, витрушує дві сині на долоню.
— Душа тікає у міжпростір, і її неможливо докликатися назад, — бурмоче Білий, ковтаючи пігулки.
— А той міжпростір, про який ти говориш, ідентичний простору, куди відходять душі, коли ми їм прощаємо? — цікавиться Роза і поправляє рукавички.
— Це щось інше, — пояснює Білий, встаючи і продовжуючи міряти кроками скрипучий ковролін готельного номера. — Розумієш, у тілі кожної людини, зокрема твоєму і моєму, живе багато душ. А «Великий Орк» складається з людських тіл, в яких полонена величезна, немислима кількість душ. Йдеться про тринадцять людських тіл, обтяжених нестерпним тягарем минулого.
— Це душі наших минулих життів? — цікавиться Роза, поглядаючи на Білого карим оком з-під брови.
Білий на мить зупиняється, розглядає подряпини на дверях готельного номера:
— Тут не важливо, що в минулому кожен з нас прожив багато життів, що всі ми були багато ким. Це зрозуміло кожному, в кого коли-небудь було дежавю. Ми з тобою безліч разів зустрічалися протягом тисячоліть, і обоє це знаємо. Ми зустрічалися в різних тілесних подобах, різних статях, за різних обставин і в різні часи. До певної міри ми можемо простежити ті наші минулі життя за допомогою певних технічних засобів. У той же час наші душі складаються з багатьох давніх душ. Коли ми прощаємо, то прощаємо ті прадавні душі, які потрапили сюди мільйони років тому і через насильницьку смерть своїх тіл були приречені на постійні метання. Саме ці стародавні душі визначають, ким ми є тут і тепер.
Білий зупиняється в іншому кінці номера, дивиться крізь вікно. Негоримур сусіднього будинку досить близько, але його вже не видно, сутінки перетворилися на темряву. Простір за відображенням Білого в шибі заповнює щільна, аж ватяна пітьма.
— Саєнтологи багато уваги приділяють опитуванню. Там вони це називають
Роза відкладає диктофон і сідає на край ліжка.
— А той твій пристрій у тебе звідти? — питає і витягає пачку цигарок, кладе її на стіл поруч із диктофоном.
— Звідти? Маєш на увазі — від саєнтологів? — питає Білий.
Роза киває.
— Так, це єдине, що я взяв у саєнтологів. А залишив їм значно більше. Але це правильно. Їм я також простив. Узагалі, найгірша річ, яку людина може зробити, — це тягнути за собою своє минуле. Саєнтологія займається багатьма речами, з якими я тепер, коли дивлюся на це збоку, не можу погодитись. Але саєнтологи таки знайшли один ключ: треба позбутися свого тягаря, а особливо того, який ми всюди носимо зі собою, навіть не здогадуючись про це.
— Ох, Білий, з твоїх уст це все так просто звучить. Я ніколи не зможу простити людей, які намагалися мене вбити, — каже Роза і закурює сигарету.
— Так обов’язково курити тут, у номері? — цікавиться Білий.
Роза підходить до вікна, привідчиняє його і випускає дим назовні.
ebooksa