Час смертохристів. Міражі 2077

— Чого тобі треба, підар? — спитав він.

— Ваша Сіросте, дозвольте доповісти... Мохамад-бек...

— Знаю, — Сірий Князь почав розчісувати волосяні зарості на грудях. — Не слухай чорножопих. Твоя держава нікому не потрібна. І ніякого порядку в ній бути не може. Дай людям волю. Нехай вогонь, сокира і ніж погуляють на славу. Зараз свято в моїх людей! Випусти їх з тюрем, з каторги. Крім політичних. Тих убий.

Він говорив тихо, короткими реченнями, не дивлячись на Клинкевича. Над ліжком висів фотопортрет Сталіна — той мружився, ніби цілився з гвинтівки.

Сірий Князь примружився, наче й сам тримав у руках гвинтівку.

— Це ти грав «Мурку»?

— Я.

— А на гармошці вмієш?

— На акордеоні, Ваша Сіросте.

— Вивчи на гармошці. Люди не люблять симфоній. їм простіше треба, від душі. Я хотів грати на гармошці, але бачиш, що зі мною зробили?

Він показав руки: пальців у нього не було, бо зрослися, наче під дією електрозварювання, в суцільні лопатки, нагадуючи плавці акули.

На обличчі Князя почала блукати весела усмішечка, від якої Клинкевичу стало млосно.

— А зараз чим займався?

— Я? Ваша Сіросте, я...

— Знаю, — по-доброму всміхнувся Князь. — 3 бабою казишся... Добре діло. Я завжди так робив після ходки на зону... Бався, бо скоро їй переріжуть шийку ніжну... і заберуть діаманти. Бо не їй вони належать.

— Ваша Сіросте, прошу... не треба...

— Йди, підар, і ні про що не думай. Менше жити, менше грішити. Ти чай з блюдечка коли-небудь пив?

— Ніколи, — пролопотів Клинкевич.

— Чашка — це як колодязь. Вода глибока і темна. А блюдечко — як озеро світле. Коли п"єш з блюдечка — думки широкі й світлі. Конай звідси. І не бійся нічого. Час волі прийшов. Таке нечасто буває.

Клинкевич став на коліна й поцілував безпалу руку Сірого Князя. Вона була холодна і смерділа парашею.