Гайдук хотів сказати, що жоден автомобіль на нього на чекає, але Марта, міцно тримаючи його лікоть, повела до паркінгу, захищеного «Птеродактилем», і тихо, але рішуче сказала:
— Вас хочуть убити. Вам треба тікати. Не розпитуйте. Вас відвезуть до Канади, там літак. Відкрийте пакет. Єдине прохання — ні, не прохаю, благаю вас: з вами поїде моя племінниця Божена. Вона також летить до Києва. Подбайте про неї. Буду повік вам вдячна. Вона... — кивнула убік Білого Дому — вас кохає. Досі. Прощавайте. Не забудьте відкрити пакет.
Марта Джеферсон підштовхнула розгубленого Гайдука в чорний броньований лімузин з номерами Білого дому. У лімузині замість багажника була кулеметна турель і сидів стрілець — як у старовинних бомбардувальниках з дитячих комп"ютерних ігор. Крізь затемнені вікна лімузина нічого не було видно — ні поліцейських «черепах», ні сірих, з коричневими дверима кебів-таксівок, ні бомжів, що лежали на газонах Лафаєт-парку. Не видно було й дрона-кілера, що виблискував на сонці, причаївшись біля світлофора, яким керувала охорона Білого дому. Дрон скидався на звичайну камеру поліцейського стеження за вуличним рухом.
Вмостившись на сидінні лімузина, Гайдук поринув у темряву. Згодом побачив ледь помітну підсвітку підлокітників, кришталевих стаканів міні-бару, кольорові вогники пульту управління зв"язку. Побачив темну постать на передньому сидінні, лицем до Гайдука.
— Ви Божена?
Постать кивнула. Лімузин різко рвонув, усі розмови припинилися.
6.
Ліворуч Гайдука мерехтіли індикатори пульту управління. Він намацав ледь підсвічену кнопку приладу GPS і поглянув на екран, намагаючись визначити маршрут утечі. Замість того, щоб їхати до Балтимора і вискочити на 95-те шосе, що вело до Нью-Йорка, лімузин, пробившись через «белтвей», забитий старими смердючими китайськими автівками, що використовували суміш спирту й олії і тяглися зі швидкістю до 20 миль на годину, посувався на північний захід у напрямку Пітсбурга. Гайдук спершу був подумав, що через Клівленд вони поїдуть до Детройта, знищеного війною і повстаннями, щоб підводним тунелем, прокладеним під річкою Детройт, дістатися Канади, чистенького, наче з іншої — щасливої — планети мирного містечка Віндзор. Чомусь був переконаний, що тунель не постраждав за війни, бо міст через Детройт був знищений бразільською крилатою ракетою три роки тому і досі не був відновлений. Інформація про тунель була засекречена.
Однак через дві години повільного просування на північний захід вони різко пішли праворуч, на північний схід, карта їхнього гіпотетичного маршруту, що виникла на екрані, свідчила: не виключено, що можуть доїхати до Гантінгтона, «взяти» 81-е шосе і добратися до Сіракуз, а далі — Канада.
Але це була лише гіпотеза.
їхали сільськими розбитими путівцями, на яких навіть їхній комфортабельний лімузин, що рухався за допомоги суперсучасних водно-водневих двигунів, вистрибував на вибоїнах і хилитався. Затемнені вікна лімузина не давали уявлення про світ, що їх оточував, бо через броньовані шибки смарагдові весняні поля Пенсільванії, червоні фермерські будиночки й зерносховища, подібні до батарей протиракетної оборони, білі протестантські церкви, підчепурені до Easter — свята Воскресіння Христового, яке відзначили недавно, 11 квітня, — все це було позбавлене барв, тільки тіні, як при сонячному затемненні.
Божена слова не вимовила від початку поїздки. Лягла на переднє сидіння спиною до Гайдука й заснула. У темряві Гайдук не побачив її обличчя, помітивши тільки, що вона запнула голову хусткою, як це роблять мусульманки. Поїздка до Києва з цією похмурою істотою, мовчазною і непривітною, видалася Гайдуку ще однією ознакою — не найстрашнішою, щоправда, але малоприемною — тої катастрофи, що сталася з ним. Катастрофи, передчуття якої переслідувало його останнім часом. Щось зламалося в налагодженому механізмі Бюро та ВІРУ.
Він дістав з міні-бару кришталевий графин, який засвітився, як маленька різдвяна ялинка, налив у склянку темну рідину, спробував. Це був бурбон «Джім Бім» — один із кращих Гатунків американського віскі. Не знайшовши льоду, випив одним ковтком.
Тихий голос (водія? чи того, хто відповідав за його безпеку?) пролунав згори:
— Сер, якщо хочете лід, відчиніть, будь ласка, холодильник, під міні-баром. Там содова і сендвічі з шинкою і сиром.
— Все гаразд, — бадьоро відповів Гайдук, хоча розпачу було вдосталь.
«Не падай у паніку, розвіднику,— наказав собі Гайдук.— Дрон міг спопелити тебе, але ти живий. Що сталося? Чому? Хто твій ворог? Ворогів багато, але хто головний? Смертельний?»
***
...Бюро Гайдука — цілком легальна, солідна установа розташувалася в одному з найпрестижніших районів Вашінгтона — на Дюпон-серкл, там, де Коннектикут-авеню, зливаючись з Массачузетс-авеню, своїм вістрям — наче добре загостренний олівець — упиралася в Дюпон-серкл. Будинок №1369, пофарбований в яскраво жовтий колір, через що отримав назву "chicken"", своєю архітектурою нагадував київські купецькі будинки з керамічними прикрасами і був дуже зручний: під ним був просторий гараж, що дуже влаштовувало клієнтів Гайдука. Незважаючи на престижність, Дюпон-серкл був одним з найкошмарніших місць для автомобілістів Вашінгтона — справжній тромб у серці столиці.
Гайдук любив це місце, бо за будь-якої спеки тут можна було відчути прохолоду: фонтан, побудований на честь не відомого нікому контр-адмірала Дюпона, відсвіжував повітря, а дерева створювали затишок і давали блаженну тінь. Фонтан нічим не нагадував військово-морську професію Дюпона, бо його підпирали оголені мармурові хлопці й дівчата кінця XIX століття, хіба що тільки вода, щедро хлюпаючи згори на зжовклі статуї, символізувала океанську потугу Америки. Саме тут, на лавочці біля фонтана, Гайдук познайомився з Ліндою Кенворсі.
ebooksa