— Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь — ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, — одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна — холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий — розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру, знищив наших богів. Чули про це?
Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.
— Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь–якому пану. Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку, коли вам врізали в праву.. Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав"язане нам юдейське чужовір"я. Наш вождь — князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч — наш символ, його звитяги — приклад для нас. Я — член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи — чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…
Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.
— Несторе, — нарешті озвався Фавн.
— Я не Нестор, — злобно прошепотів юний братчик. — І не Маркіян. Я — Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.
— Добре, — пообіцяв Фавн. — Що тобі, синку, найбільше хотілося б у житті робити?
— Знайти чашу Святослава.
— Яку чашу?
— Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу її повернути нашому народу.
— А ще чим хотів би займатися?
— Писати.
— А що вмієш писати? Вірші, прозу?
— Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.
— «Мертві душі» — це про що? — обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.
— Про юдохристиян. Це вони — мертві душі землі нашої.
Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно — так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.
Фавн поклав руку на голову Нестора–Маркіяна–Воїслава.
— Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.
Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.
ebooksa