— Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля!
Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки — все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.
Дивний екіпаж під"їхав ближче — це був патрульний бронеавтомобіль «Козак» — КрАЗ 4502М, — й братчики побачили, що з обох боків кабіни приладнані великі вертикальні баки, які надавали йому грізного вигляду — наче башти старих, давно забутих лінкорів. Братчиків вразив сам факт прибуття з Києва цього транспорту — при відсутності бензину й електроструму для підзарядки акумуляторних батарей.
З автомобіля вийшли троє — водій, той, хто розмахував прапорами, та молода дівчина у чорному береті й камуфляжному військовому строї.
Той, хто розмахував прапорами, — молодий, суворого вигляду чоловік у шкіряному чорному плащі, з автоматом дивної, не відомої братчикам конструкції, що висів на грудях, — підійшов до Чміля й чітко відсалютував:
— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.
І, широко розкривши обійми, розцілувався з сотенним Чмілем.
Братчик, якого всі й далі продовжували називати отцем Фавном, стояв у дверях казарми, спостерігаючи за гостями з Києва та їхнім дивним автомобілем. Потім швидким кроком повернувся до своєї комірки, замкнув зсередини двері й почав складати свої нехитрі пожитки до зеленого солдатського мішка. «Беретту» з магазином сховав до камуфляжної куртки й, одягнений, випростався на ліжку. Довго чекати не довелося. До дверей комірки постукали спочатку тихо, кінчиками пальців, потім гучно — кулаком.
— Отче Фавне, — почувся голос Мармизи, — відчиніть. Вас кличе сотенний. Що з вами? Вам зле? Може, Яшу гукнути?
Фавн рвучко відкрив двері, аж Мармиза здригнувся від несподіванки. Перед ним стояла інша людина — чисто поголений чорноволосий худорлявий чоловік з приплюснутим боксерським носом, слідами–шрамами від Чорного Мору на високому чолі та впалих щоках. Жорстким поглядом темно–карих очей він зміряв сержанта з ніг до голови і промовив, ніби вибачаючись:
— Трохи заспав… Де вони?
— В залі, — розгублено відповів Мармиза, дивуючись, звідки цей Фавн–не–Фавн знає, що його чекає не лише Чміль, а й КОМІСІЯ з Києва.
За столом у залі спинами до вікон сиділи троє: у центрі — капітан Середа, обабіч — приїжджа дівчина у чорному береті й сотенний Чміль.
— Сідайте… отче, — запросив Чміль, вражений зміною, що сталася з Фавном, показуючи на стілець, поставлений напроти столу.
Братчик мовчки сів.
— Ви хто? — суворо спитав гість з Києва.
— А ви хто?
— Мовчати! Тут я ставлю запитання, — стукнув кулаком по столу Середа.
Фавн спокійно, не кваплячись, наче дістаючи необхідні документи, витягнув з‑за пазухи «Беретту» й наставив на отетерілого розвідника. І тоном, що не віщував нічого доброго для гостей, холодно наказав:
— Встати, коли з тобою розмовляє старша за званням людина. Струнко!
ebooksa