Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».
Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п"ятьма тонкими запаленими свічками.
— Happy birthday to you, — усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.
— Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні — дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п"ятдесят два роки.
— Це правда? — тихо спитав він. — Який я старий… А звідки ви знаєте?
— З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що — не раді мені? — надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.
Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:
— Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.
— Вип"ю. Але спочатку відкрийте вино.
— Немає чим, — винувато сказав він.
— Я так і знала, Ігорю Петровичу. Генерал, а основних видів зброї — штопора і ножа для консервів — не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.
Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.
— А де таку розкішну цибулю взяли? — спитав машинально.
— Китайці вирощують у теплицях.
Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову, як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв її сповідь, дізнався б про її ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, — це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п"ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину, яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.
— Що ж ви, — перервала мовчання Оля. — Дмухніть… треба загасити.
Він дмухнув. Згасло лише три вогники. Вона засміялася:
— А якби стояло п"ятдесят дві свічки?
Потім турботливо поклала ліву долоню на його руку і спитала:
— Вам погано, Ігорю Петровичу? Що з вами? Це на вас так засідання подіяло?