Парзіваль: Бувай, Арт3мідо. Солодких снів.
кінець діалогу. 27.02.2045—02:51:38 OST
Я почав писати їй електронні листи. Спочатку я проявив стриманість і писав раз на тиждень. На мій подив, вона завжди відповідала. Зазвичай це було всього одне речення, де вона повідомляла, що була надто зайнята, аби відповісти. Але з часом її відповіді ставали довшими, і ми почали листуватися. Спочатку декілька разів на тиждень. Листи ставали все довшими і більш особистими, і ми почали писати одне одному принаймні раз на день. Іноді більше. Коли в мою поштову скриньку приходив лист від неї, я кидав все, щоб його прочитати.
Незадовго ми вже принаймні раз на день зустрічалися в приватній чат-кімнаті. Грали у вінтажні настільні ігри, дивилися фільми і слухали музику. Годинами говорили. Довгі беззмістовні розмови про все на світі. Час, проведений з нею, був п’янким. Здавалося, у нас все було спільне. Ми поділяли ті ж інтереси. Керувалися тією ж метою. Вона розуміла всі мої жарти. Змушувала мене сміятися. Змушувала думати. Вона змінила моє бачення світу. Я ніколи не відчував такого потужного безпосереднього зв’язку з іншою людиною. Навіть з Ейчем.
Мене більше не хвилювало, що ми мали бути суперниками, і її, здається, теж. Ми почали ділитися деталями своїх досліджень. Розповідали одне одному про фільми, які в той час дивилися, і книги, які читали. Ми навіть почали обмінюватися теоріями і обговорювати наші інтерпретації специфічних уривків «Альманаху». Я не міг змусити себе бути з нею обережним. Тихий голос в голові весь час намагався сказати, що кожне її слово може бути дезінформацією, і що вона може просто зі мною гратися. Але я в це не вірив. Я довіряв їй, хоча у мене не було жодних підстав.
Я закінчив школу на початку червня. На церемонію вручення дипломів не пішов. Я взагалі перестав відвідувати заняття, коли покинув стеки. Наскільки я знав, «шістки» думали, що я мертвий, і мені не хотілось показуватись в останні кілька тижнів школи. Пропуск екзаменаційного тижня не був великою проблемою, оскільки я вже мав більш ніж достатньо балів, щоб отримати диплом. Школа надіслала мені його копію електронною поштою. Справжній диплом надіслали звичайною поштою на мою адресу в стеках, якої більше не існувало, тому не знаю, що з ним сталося.
Після закінчення школи я мав намір присвятити весь свій час Полюванню. Але все, що я дійсно хотів робити, це проводити час з Арт3мідою.
Коли я не зависав зі своєю новою віртуальною псевдо-дівчиною, то присвячував його прокачуванню аватара. Мисливці назвали це «сходженням до дев’яносто дев’ятого», бо дев’яносто дев’ятий рівень був максимальним, якого міг досягти аватар. Арт3міда та Ейч нещодавно здобули його, тож я був змушений наздоганяти. Це насправді не зайняло багато часу. Тепер у мене було багато вільного часу, а також гроші та засоби, щоб повноцінно досліджувати ОАЗу. Я проходив кожен квест, який міг знайти, іноді проскакуючи п’ять чи шість рівнів за день. У мене тепер був подвійний статус — Воїн/Маг. Мої показники продовжували зростати, а я відточував бойову здатність аватара і його вміння чаклувати, збираючи велику кількість потужних видів зброї, магічних предметів і транспортних засобів.
Ми з Арт3мідою навіть об’єдналися для кількох квестів. Ми відвідали планету Гундокс та пройшли весь квест «Бовдури» за один день. Арті грала персонажем Марти Плімптон — Стеф, а я — Мікі, персонажем Шона Остіна. Одне задоволення.
Але я не витрачав весь час на веселощі. Я намагався зосередитись на грі. Справді намагався. Принаймні раз на день, я відкривав катрен і пробував ще раз розшифрувати його сенс.
Деякий час я думав, що свисток у третьому рядку може бути посиланням на японське телевізійне шоу кінця шістдесятих під назвою «Космічні гіганти», який переклали англійською мовою і ретранслювали в Сполучених Штатах у сімдесятих та вісімдесятих роках. «Космічні гіганти» («Магума Таіші» в Японії) розповідали про сімейство роботів-трансформерів, які жили у вулкані і боролися зі злим інопланетним лиходієм на ім’я Родак. Галлідей згадував це шоу кілька разів у «Альманасі Анорака», посилаючись як на одне з улюблених у дитинстві. Один з головних героїв шоу — хлопчик на ім’я Міко — дув у спеціальний свисток, щоб викликати роботів на допомогу. Я переглянув усі п’ятдесят два надзвичайно вбогі епізоди «Космічних гігантів», від початку до кінця, поглинаючи кукурудзяні чипси та роблячи нотатки. Але коли марафон завершився, я все ще не розумів сенсу Катрена. Я знову зайшов у глухий кут і вирішив, що Галлідей, напевно, мав на увазі якийсь інший свисток.
А одного суботнього ранку нарешті відбувся невеликий прорив. Передивляючись колекцію старої реклами пластівців, я задався питанням, чому виробники пластівців більше не додають в коробки іграшкові призи. На мій погляд, це трагедія. Ще одна ознака того, що цивілізація котиться у прірву. Я все ще над цим розмірковував, коли почалася стара реклама «Капітана Кранча». Тоді я й поєднав перший і третій рядки Катрену:
Галлідей натякав на відомого хакера сімдесятих на ім’я Джон Дрейпер, більш відомого під псевдонімом капітан Кранч. Дрейпер був одним з перших телефонних хакерів. Він став відомим завдяки своєму відкриттю: іграшкові пластикові свистки, які вкладали як призи в коробки пластівців «Капітан Кранч», можна використовувати для безкоштовних міжміських телефонних дзвінків. Вони видавали 2600-герцовий звук, який обдурював стару аналогову телефонну систему, надаючи безкоштовний доступ до лінії.
Це явно воно. «Капітан» — це капітан Кранч, а «свисток» — це славнозвісний іграшковий свисток для зламу телефонів.
Можливо, Нефритовий ключ замаскований під один з тих іграшкових пластикових свистків, і захований у коробці пластівців «Капітан Кранч»… Але де ж та коробка пластівців?
ebooksa