— Послухай, чому, відколи я повернувся, ти так огидно поводишся?
— Ой, не будь дурником, — відгукнувся Роуз.
— Не доберу, що ти знайшов у Хантері?
— Це моя справа.
Філіп опустив погляд. Він не міг змусити себе сказати те, що було на серці. Боявся принизитися. Роуз підвівся.
— Мені час іти до зали, — повідомив він.
Коли хлопець підійшов до дверей, Кері змусив себе озватися.
— Послухай, Роузе, не будь такою скотинякою.
— Ой, іди до дідька.
Роуз грюкнув за собою дверима і залишив Філіпа на самоті. Той аж тремтів від люті. Він повернувся до своєї навчальної кімнати і знову прокрутив у голові їхню бесіду. Тепер він ненавидів Роуза, хотів зробити йому боляче і придумував купу огидних слів, які можна було йому сказати. Філіп оплакував смерть дружби й уявляв, що інші тільки про це й теревенять. Через свою надмірну чутливість він завжди вбачав у поведінці інших школярів насмішкуватість і зацікавленість, хоча вони взагалі не переймалися його існуванням. Він уявляв, як вони кажуть: «Зрештою, ніхто й не сподівався, що це триватиме довго. Я взагалі дивуюся, як він терпів Кері. Цього нікчему!»
Аби продемонструвати свою байдужість, Філіп близько заприятелював із таким собі Шарпом, якого ненавидів і зневажав. Це був лондонський хлопчина, неотесаний, огрядний, над його губою пробивалися вусики, а над переніссям зросталися кошлаті брови. Шарп мав ніжні руки й занадто вкрадливі для свого віку манери. У його голосі чувся натяк на акцент кокні[33]. Він був одним із тих ледацюг, які не бажають займатися спортом, і демонстрував неабияку вигадливість, придумуючи причини для того, щоб не відвідувати обов’язкові заняття. Учні та вчителі ставилися до нього неприязно, а Філіп складав йому компанію лише через власну впертість. За кілька семестрів Шарп збирався вирушити на рік до Німеччини. Він ненавидів школу і вважав її приниженням, із яким доведеться миритися, поки не виростеш і тобі не відкриється широкий світ. Шарпа приваблював лише Лондон, і він розповідав чимало байок про те, чим займався там на канікулах. У його голосі — низькому й улесливому — чувся неясний відгомін нічних лондонських вулиць. Філіп слухав його водночас захоплено і гидливо. Його бурхлива уява малювала йому натовпи, що штовхалися навколо задніх дверей театрів, і мерехтіння дешевих ресторанчиків та барів, де напівп’яні чоловіки сиділи на високих ослінчиках і базікали з дівчатами за стійкою; а під вуличними ліхтарями у гонитві за насолодами загадково текла темна юрба. Шарп позичав йому дешеві бульварні романчики, якими Філіп із боязливим зачудуванням зачитувався у своїй спальні.
Якось Роуз спробував помиритися. Він був доброзичливим хлопцем і не любив мати ворогів.
— Чуєш, Кері, чому ти такий дурний? Який тобі сенс ігнорувати мене?
— Не розумію, про що ти, — озвався Філіп.
— Ну, я не знаю, чому ми більше не розмовляємо.
— Ти мені набрид, — буркнув Кері.
— Ну і будь ласка!
Роуз здвигнув плечима й пішов геть. Філіп, як завжди, коли був збентежений, страшенно зблід, серце скажено гупало. Коли Роуз пішов, він раптом відчув себе жахливо нещасним. Хлопчик і сам не знав, чому відповів йому так, адже за дружбу з Роузом готовий був віддати що завгодно. Кері ненавидів себе за те, що посварився з ним, і тепер, зрозумівши, що завдав другові болю, шкодував про це. Але в ту мить він не володів собою. Здавалося, в ньому оселився якийсь демон і змушував казати огидні речі проти Філіпової волі, навіть тоді, коли він хотів потиснути Роузові руку і помиритися з ним по-справжньому. Однак бажання поранити іншого було сильнішим за нього. Кері хотів помститися за біль та приниження, яких зазнав сам. Це була гордість, а може, й нерозсудливість, адже Філіп знав, що Роузові байдуже, а сам він жахливо страждає. Йому спало на думку, що можна підійти до друга і сказати: «Слухай, мені шкода, я був такою скотинякою. Ніяк не міг із собою впоратися. Нумо помиримося».
Але Кері знав, що ніколи цього не зробить. Він боявся, що Роуз знущатиметься з нього, і гнівався на себе самого. Коли незабаром з’явився Шарп, хлопчик скористався першою-ліпшою нагодою посваритися з ним. Філіп мав диявольський талант знаходити в інших болючі місця й казати те, що зачіпало їх, оскільки було правдою. Однак останнє слово було за Шарпом.
— Я щойно чув, як Роуз говорив про тебе з Меллором, — повідомив він. — Меллор сказав: «Чому ти не копнув його? Це б навчило його, як слід поводитися». А Роуз відповів: «Не хотілося. Клятий каліка».