— Звичайно, школи вигадали для посередностей. Дірки завжди круглі, і якої б форми не був корок, його обов’язково потрібно кудись запхати. Займатися непересічною дитиною немає часу. — Потім чоловік раптово звернувся до Філіпа: — Послухай, я хочу тобі дещо запропонувати. Кінець триместру вже не за горами. Ще один триместр тут ти не переживеш, але, якщо хочеш податися до Німеччини, то краще їхати туди після Пасхи, а не після Різдва. Навесні там значно приємніше, ніж серед зими. Якщо наприкінці наступного триместру ти все ще хотітимеш піти, я не заперечуватиму. Що скажеш на це?
— Красно дякую, сер.
Філіп так зрадів тому, що заощадив останні три місяці, що навіть не подумав заперечувати проти додаткового триместру. Школа вже не нагадувала в’язницю, адже Кері знав, що ще до Пасхи звільниться з неї назавжди. Усередині в божевільному танці заходилося серце. Увечері в капличці він оглянув хлопчиків, які стояли кожен на своєму місці, залежно від класу, і захихотів від задоволення, що більше ніколи їх не побачить. Через усвідомлення цього він став поводитися з ними майже по-дружньому. Його погляд зупинився на Роузові: той надзвичайно серйозно ставився до своїх обов’язків старости, вважаючи, що повинен гарно впливати на решту учнів у школі; того вечора була його черга читати притчу, і він відмінно впорався з цим. Філіп усміхнувся від думки, що назавжди звільниться від нього і що за півроку вже не матиме жодного значення, що Роуз високий і має рівні ноги; і хіба буде важливим, що він староста й капітан команди з одинадцятьох людей? Хлопець подивився на класних керівників у мантіях. Ґордона серед них не було, він помер два роки тому від апоплексичного удару, але решта стояла на своїх місцях. Хлопчик знав, що це за негідники (винятком був хіба що Тарнер, у якому збереглося щось людське), і здригнувся від згадки, в якому рабстві вони тримали його. Мине шість місяців, і вони теж не відіграватимуть жодної ролі. Їхня похвала нічого не значитиме, а у відповідь на осуд він лише здвигне плечима.
Філіп навчився не демонструвати людям своїх почуттів, до того ж досі страждав від сором’язливості, але тепер часто бував у піднесеному настрої; і попри те, що він досі кульгав і сором’язливо та відсторонено мовчав, серце його, схоже, співало. У голові роїлися різноманітні ідеї, фантазії переслідували одна одну так стрімко, що їх неможливо було упіймати, вони з’являлися і зникали, сповнюючи хлопця піднесенням. Тепер він був щасливим, спроможним працювати і в останні тижні триместру взявся наздоганяти згаяний час. Голова працювала з легкістю, і в роботі свого інтелекту Філіп знаходив справжнє задоволення. На екзаменах наприкінці триместру Кері показав відмінний результат. Містер Перкінс лише раз нагадав про це: розмовляючи з учнем про його есе, після традиційної критики чоловік сказав:
— То ти вирішив на якийсь час припинити клеїти дурня, чи не так?
Директор усміхнувся хлопчикові, блиснувши своїми білосніжними зубами, і Філіп, опустивши очі, витиснув із себе сором’язливу усмішку.
Півдюжини учнів, котрі збиралися поділити між собою в кінці літнього триместру різноманітні нагороди, давно припинили вбачати у Кері серйозного суперника, але тепер почали ставитися до нього насторожено. Він нікому не казав, що на Пасху піде зі школи і не буде для них конкурентом, тож змусив однокласників похвилюватися. Філіп знав, як пишається своєю французькою Роуз, котрий двічі чи тричі проводив канікули у Франції; до того ж староста сподівався отримати відзнаку декана за есе англійською, і Кері неабияк зрадів, спостерігаючи за недовірою Роуза, коли той довідався, наскільки краще розуміється на цих предметах колишній друг. Інший однокласник, Нортон, не міг вступати до Оксфорду, оскільки не отримав жодної зі стипендій, якими забезпечувала випускників школа. Він поцікавився у Філіпа, чи буде подавати на стипендії він.
— А ти маєш якісь заперечення? — запитанням на запитання відповів хлопець.
Його тішила думка, що він тримає у руках чиєсь майбутнє. Було щось романтичне в тому, аби завоювати всі нагороди, а потім віддати їх іншим, адже сам він їх зневажає. Нарешті настав останній день занять, і Філіп зайшов до містера Перкінса попрощатися.
— Ти ж не хочеш сказати, що справді збираєшся піти?
У відповідь на очевидний директорів подив у Філіпа витягнулося обличчя.
— Ви казали, що не заперечуватимете, сер, — нагадав він.
— Я думав, що це була лише забаганка, яку краще задовольнити. Я знав, що ти наполегливий і впертий. Чому, заради Бога, тобі хочеться піти саме тепер? Тобі однаково залишилося вчитися один триместр. Ти з легкістю можеш отримати стипендію Маґдалени, адже половину наших нагород ми віддамо тобі.
Філіп похмуро дивився на директора. Він відчував, що його обдурили. Але Перкінс пообіцяв і мусить стримати своє слово.
— В Оксфорді ти проведеш надзвичайно приємні роки. Немає необхідності одразу вирішувати, куди податися далі. Цікаво, чи розумієш ти, як чудово живеться там тим, хто має клепку в голові.
— Я вже підготував усе для подорожі в Німеччину, сер, — пробурмотів хлопець.
— Що ж це за приготування такі, які неможливо скасувати? — поцікавився містер Перкінс із зачудованою усмішкою. — Мені було б страшенно шкода втратити тебе. У школі старанні та працьовиті бовдури завжди отримують більше за ледачих розумників; утім, якщо розумник працює, він завжди досягає того, чого досягнув за цей триместр ти.
Філіп густо почервонів. Він не звик до компліментів, і ніхто ніколи не називав його розумником. Директор поклав руку хлопцеві на плече.
— Знаєш, втовкмачувати знання у мізки цих тупоголових хлопців — нудна робота, та коли час від часу випадає нагода навчати дитину, що вже зробила крок тобі назустріч і розуміє тебе з півслова, тоді вчителювання стає найзапаморочливішою справою на землі.
Філіп розтанув від цієї доброти; йому ніколи не спадало на думку, що містера Перкінса справді хвилює, піде він чи залишиться. Це розчулило і неабияк полестило. Приємно було б на славу закінчити свої шкільні дні, а потім піти до Оксфорду: на мить перед ним спалахнуло життя, про яке він знав із почутих розповідей хлопців, що приїжджали зіграти у матчі Королівської школи, або зі студентських листів, якими зачитувалися у навчальних кімнатах. Та Філіп одразу присоромився; у своїх власних очах він виглядатиме дурнем, якщо здасться тепер; його дядько хихотітиме від задоволення успіхом директорового шахрайства. Драматична відмова від усіх отриманих нагород, які він зневажає, перетвориться на просте буденне змагання за них. Якби містер Перкінс був трохи наполегливішим (настільки, щоби зберегти самоповагу), Філіп погодився б на будь-які його пропозиції; але жодне з почуттів, що нуртували всередині, не майнуло на директоровому обличчі. Воно залишилося незворушним і похмурим.