— Послухай, ми сьогодні нічого не зробили. Ти не мусиш платити мені за урок.
— Ох, це не має жодного значення, — заспокоював його Філіп.
Ці заняття були для нього чимось новим і надзвичайно цікавим; хлопець відчував, що отримані знання знадобляться йому більше за тригонометрію, яку він ніколи не розумів. Здавалося, наче йому дозволили зазирнути у віконце до справжнього життя, і він дивився туди, а серце шалено гупало.
— Ні, залиш собі свої брудні гроші, — з погордою відмовлявся Вортон.
— А що ви сьогодні їстимете на обід? — з усмішкою цікавився Філіп, адже знав усе про фінансові справи свого вчителя.
Вортон навіть просив його платити по два шилінги за кожний урок, а не одразу за місяць, бо це значно спрощувало йому життя.
— Ох, забудь про мій обід. Я не вперше пообідаю пляшечкою пива, і це лише прочистить мені мізки.
Він пірнув під ліжко (сірі простирадла на ньому аж просили, щоби їх попрали) і виловив звідти чергову пляшку. Філіп був іще юний і не розумівся на життєвих насолодах, тому відмовився розділити її з ним, і англієць видудлив усе самостійно.
— Скільки ти збираєшся залишатися тут? — запитав Вортон.
І він, і Філіп відчули неабияке полегшення від того, що більше не мусили вдавати, наче займаються математикою.
— Ой, не знаю. Розраховую приблизно на рік. А потім мої хочуть віддати мене до Оксфорду.
Вортон презирливо здвигнув плечима. Для Філіпа стало відкриттям, що існують люди, котрі не обожествляють цю колиску науки.
— Для чого тобі туди йти? Там ти будеш просто славнозвісним школярем. Чому б не вступити тут до університету? В одному році мало хорошого. Залишайся тут на п’ять років. Знаєш, у житті є дві приємні речі — свобода думки і свобода дії. У Франції люди мають свободу дії: можна робити все, що заманеться, і це нікого не обходить, але думати слід так, як усі інші. У Німеччині ти мусиш поводитися так, як усі інші, але думати можеш що завгодно. Обидві свободи — чудові штуки. Особисто я віддаю перевагу свободі думки. Однак в Англії немає ані того, ані іншого: на тебе завжди тисне тягар умовностей. Ти не можеш думати так, як тобі хочеться, і не можеш робити те, що тобі хочеться. Уся причина в демократії. Гадаю, в Америці все ще гірше.
Він обережно відкинувся на стільці — одна його ніжка розхиталася, і було б шкода, якби раптове падіння на підлогу перервало таку пишномовність.
— Я мушу повертатися до Англії цього року, але якщо вдасться нашкрябати трохи грошенят, аби забезпечити потреби душі й тіла, я залишуся тут іще на дванадцять місяців. Але потім доведеться повернутися і покинути все це, — чоловік обвів рукою брудну мансарду з неприбраним ліжком, розкиданий на підлозі одяг, вишикувані під стіною порожні пляшки, стоси розтріпаних книжок без обкладинок у кожному кутку, — заради якогось провінційного університетика, де спробую отримати посаду завідувача кафедри філології. Мені доведеться грати в теніс і приймати запрошення випити чаю. — Він увірвав свій монолог на півслові й зацікавлено подивився на Філіпа, охайно вбраного, з чистим комірцем і гарно зачесаним волоссям. — О Господи! Мені доведеться митися.
Філіп зашарівся, відчувши нестримний докір своїй елегантності; останнім часом він почав ставитися до своєї зовнішності уважніше і привіз із Англії справжню колекцію краваток.
Літо переможною ходою ввійшло до міста.
Дні були чарівними. Нахабна синява неба лоскотала нерви. Дерева в «Anlage» буяли нестримною кричущою зеленню, а білі будинки блищали під сонцем до болю в очах. Часом, повертаючись від Вортона, Філіп сідав на лавицю в затінку «Anlage», насолоджувався прохолодою і спостерігав за візерунками сонячних променів, що падали крізь листя на землю. Його душа танцювала від полегшення так само радісно, як ці промені. Він насолоджувався цими ледачими хвилинами, поцупленими у занять. Часом Філіп блукав вуличками старого міста. Він побожно дивився на студентів-корпорантів[38] з глибокими ранами на червоних щоках, котрі хизувалися у своїх кольорових кашкетах. У пообідні години Кері гуляв серед пагорбів із дівчатами з будинку фрау професорші, і часом вони виходили до річки та пили чай у тінистому садку біля шинку. Увечері молодь кружляла у «Stadtgarten»[39], слухаючи, як грає оркестр.
Незабаром Філіп вивчив різноманітні інтереси мешканців будинку. Фройляйн Текла, старша донька професора, була заручена з англійцем, який провів у будинку дванадцять місяців, вивчаючи німецьку; весілля було призначене на кінець року. Але молодик писав, що його батько, крамар, який торгував каучуком у Слоу, не схвалює цього шлюбу, і фройляйн Текла часто проливала сльози. Часом гості бачили, як вони разом із матір’ю, насупившись і стиснувши губи, перечитували листи впертого нареченого. Текла малювала акварельними фарбами, і час від часу вони з Філіпом вирушали писати невеличкі пейзажі, запросивши з собою для компанії ще котрусь із дівчат. У чарівної фройляйн Гедвіґи теж були любовні негаразди. Вона була донькою берлінського крамаря, і в неї закохався хоробрий гусар (з додатком «фон», якщо ваша ласка). Його батьки були проти шлюбу з дівчиною такого походження, тож Гедвіґу відправили в Гейдельберг забувати коханого. Вона ніколи-ніколи не змогла б цього зробити і продовжувала листуватися з хлопцем, а той не полишав спроб переконати свого розгніваного батька змінити рішення. Вона розповідала все це Філіпу, щедро помережуючи свою оповідь зітханнями та червоніючи, і показувала хлопцеві світлину бадьорого лейтенанта. Фройляйн Гедвіґа подобалася йому більше за інших дівчат у будинку фрау професорші й на прогулянках він завжди намагався йти поруч із нею, а потім нещадно червонів, коли інші кепкували з того, як неприховано Кері віддає їй перевагу. Уперше в житті він відкрив свої почуття саме їй, але, на жаль, сталося це випадково. А було все так: якщо ввечері вони не йшли на прогулянку, дівчата співали коротенькі пісеньки у зелено-оксамитовій вітальні, а завжди корисна всім фройляйн Анна старанно акомпанувала. Улюбленою піснею фройляйн Гедвіґи була «Ich liebe dich» («Я кохаю тебе»). Одного вечора, після того як дівчина заспівала її, Філіп стояв із нею на балконі й дивився на зірки. Йому спало на думку зауважити дещо з приводу пісні, і хлопець почав:
— Ich liebe dich… — тут йому не вистачило німецьких слів, і Філіп затнувся. Пауза була надзвичайно короткою, та перш ніж він встиг продовжити, озвалася фройляйн Гедвіґа: