Кінець Жовтого дива

— Ну, ну. Це діло.

Ні, не міг я говорити далі в такому дусі. Скільки не плів язиком, цей м"якосердий міліціонер дужче й дужче мене жалів. Відчуваю, несила далі морочити голову хорошій людині. Зупинився, обернувся до міліціонера.

— Пробачте, товаришу сержант, я не божевільний.

— А хто вам каже, громадянине, що ви божевільний?

— Якщо ви мені вірите, у мене до вас прохання.

— Звичайно, вірю. Просіть.

— Якщо це вас не обтяжує, одвезли б ви мене в гуртожиток. Адже непристойно в такому вигляді по місту тинятися.

— Ваша правда. Дуже непристойно. Прошу до машини.

Довготелесий міліціонер навіть допоміг мені влізти в УАЗ.

Потім вони сіли обабіч, сильно стиснувши мене.

— Рушай! — крикнув низенький водієві.

— А куди їхати?

— У психіатричну.

— В божевільню?! — спробував був я підвестися з місця, але обидва міліціонери спритно перехопили мене, посадили знову, наче прибили цвяхами. Я не міг навіть поворухнутися.

— Не турбуйся, братику, — сказав довготелесий м"яким, заспокійливим голосом. — Ми відвеземо тебе додому. Тільки скажи, де живеш.

— Я живу, в гуртожитку міліціонерів.

— Знову почалося… — стурбовано сказав товстий.

— Не вірите? Можу сказати більше: я сам служу в міліції. Сержант Хашимджан Кузисв.

— А може, ви полковник? — пожартував низенький.

Я вирішив також відповісти жартом: