— Що ти за перукар?! Хто ж це ллє на голову людині цілими відрами мильну воду?!
— Голова у вас, виявляється, дуже гладенька, все одразу стікає з неї, — спробував я захиститися. Але тут з"явився Уста бува, який за чимось вийшов на хвилинку, і взяв діло у свої руки. Однак цей дивний клієнт, виходячи, так похмуро глянув на мене, ніби я зробив йому щось зле…
— Нічого, синку, поступово. всього навчишся, — утішав мене старий майстер.
Таким чином, я навчився спершу працювати ножицями, потім — електричною машинкою, а через три місяці любісінько орудував небезпечною бритвою. Одне слово, через чотири місяці я вважався якщо не чудовим, то принаймні добрим майстром. Це й не дивно, адже я здібний і спритний. Люди вже навіть подейкували, що у Хашимджана, мовляв, рука легка, голить і стриже без болю, та ще й смішить весь час, поки сидиш у кріслі. Найдужче, звичайно, раділа з моїх успіхів моя дорога бабуся. День у день просиджувала у сусідів та вихваляла мене.
Усе було добре, якщо, звісно, не брати до уваги нашої комірчини, в якій ми працювали. Хоч як ми обклеювали стіни найкращими барвистими картинками з журналів, вони не могли приховати шпарок, тріщин і жовтих плям. А хто чекав у нас черги хоч хвилин десять — той починав задихатися. Та незабаром я й тут знайшов вихід.
Якось Уста бува поїхав на чиєсь весілля у сусідній кишлак, і я залишився на робочому місці сам. Дивлюсь, убігає поспіхом голова нашого колгоспу.
— А де ж майстер? — спитав він ще на порозі.
— Скоро буде, але не знаю коли, — одказав я. — Може, надвечір заявиться, на весілля нібито збирався.
Голова постояв, пом"явся, потім спитав:
— А ти зумієш по-людськи постригти мене?
— Та я ж стриг вас недавно, і ви ще й дякували… — нагадав я.
— Тоді давай, тільки швиденько, бо я запізнююсь на нараду в район.
— Прошу, сідайте.
Усадовивши раїса, я з таким завзяттям став до роботи, що ціп просто завороженими очима стежив за моїми спритними руки ми. Я мав поголити йому голову, але, поголивши лівий бік, підклав інструменти і спокійнісінько сів на стілець.
— Чого ти розсівся? — здивувався голова. — Я ж казав тобі, що дуже поспішаю!
— Я оголосив страйк.
— Страйк?! З якої напасті?
— А з тої, що перукарня наша сира, вузька і темна. Ми з Уста бувою не хочемо далі працювати у такому приміщенні.
— Це правда, тут не дуже добре, — погодився раїс-ака, оглядаючи стіни. — Але ж я тобі казав, братику, я дуже поспішаю, запізнююся на нараду. Потім вирішимо це питання.
— Якщо запізнюєтесь — їдьте.
ebooksa