Душа
Психологічний ескіз
– Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, – презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше – двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.
Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.
– Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.
– Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.
– Вліті по містах справді тяжко видержати.
– А ще у Відні – правдиве пекло.
– Пані добродійка проживають у Відні?
– Так, у Відні.
– Віденська курява далась і мені добре в тямку.
– Так ви, отче, знаєте Відень?
– Я віденський семінарист.
– То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?
– Останній з дому Сєкєржинських [63], – сказав молодий сотрудник веселим тоном.
– З принципового боку, – говорила далі пані Євгенія, – се розв’язанє ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.
– Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.
– Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінційних міст.
– Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, – говорив Урбанович.