В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.
О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.
– Пані добродійка позволять переглянути? – сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.
– Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.
О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.
– Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.
– Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.
– В кождім разі треба грошей, – засміявся молодий чоловік.
– Се ж недороге.
– Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.
– Ви без сумніву жонаті?
– Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.
– Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.
– Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.
Обоє весело засміялись.
– Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.
– Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.
– Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.
Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.
– Принесу вам показати.