– Амінь, – відповіла вона.
На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї… Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не те щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз – ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса… вуста посміхаються трохи сумно… та головне, – очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти… і страшно, і любо!
– Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських, – запросив до бесіди священик.
Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців… і страшно їй і чудовно!
– А як же з вірою? – перебив батюшка. – Чи в благочестії пробувають чужоземці?
– Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі – католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!
– Заступи, спаси й помилуй! – батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.
– Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! – докинув старий, поважний козак.
– Та і в нас під боком вони водяться! – зауважив інший.
– Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться… не тим вже духом Польща диха! – вигукнув Роман.
– Ой, буде колись їм похмілля! – озвалися голоси.
– Бог люби єсть, братове, – сказав батюшка.
– Так, так, отче, саме люби єсть, – проказало за ним кілька сивих чуприн.
Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини…
– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.
– Дякую, вже пив, досить.
– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.
– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.
Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.
Слухає Дарина, не наслухається…