– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!
– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.
– Віват, віват! – пролунало навкруги.
Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:
– За неньку – повненьку, за отця – до кінця, а за милу – цим, щоб було весело всім, – припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.
– Ох, сподобалася ж ти йому, – підштовхнула Олеся ліктем Дарину, – і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз.
– Хто він такий, не знаєш, Олесю?
– Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості.
Громика! Холодний, гострий струмінь пробіг від голови і зупинився у серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається налаштувати себе Дарина: нема в серці ненависті, нема…
А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця.
– Ходімо, ходімо, – підбадьорює Леся Дарину.
– Щось мені не хочеться, серденько!
– Та нумо, голубко!
Нехотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: «а козак, як орел, як побачив, так і вмер». Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап’янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па.
– Ух, втомилася! – і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися.
– А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку! – пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується нею: рука його по-молодецьки підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують – хвацький козак!
– А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?
– Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі.
– Тут, пане, не в ласкавих словах суть; пан забув, що я Жмайлова донька.
Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.