Заляскали батоги, смикнули коні і, плавно погойдуючись, рушив ридван до воріт. Навздогін йому клав хрести отець Андрій поки видно було. Котиться, постукує собі неповороткий ридван, спереду й з боків скачуть Жмайлові козаки: небезпечні часи, не доведи, Господи, випурхне з-за пагорба татарська кіннота… Дрімає попадя, перебираючи пальцями, голова її вихитується на всі боки; поштовх – і відкриє сонні очі, губи замурмочать якісь уривки з молитов, і знову захитається сива голова. Неугавно й безперервно шепоче Олеся на вухо Дарині; очі виблискують, руки в русі – вся постать бере участь у бесіді.
– Та ти не слухаєш, Дарино. Чи ти нездужаєш, чи що з тобою сталося, ти якась не своя!
– Нічого, серденько, це так, минеться, – Дарина потерла долонею чоло.
Звиклі коні спокійно несуть ридван; перед очима стеляться зелені лани… мигне на обрії купка дерев або висока й сумна могила і порожньо навкруги… і ні душі… Сумно і в Дарчиному серці: аж щемить там тупий біль… «Ніч не спала – через те», – заспокоює вона себе, а перед очима погляд тих сірих очей, такий глибокий та лагідний, якого не спостерігала ні в батька, ні в матері… А у вухах усе дзвенить: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко». І знову жене від себе думки, і знову постає перед нею його голос тихий і погляд любий!
Котиться ридван, постукує; дрімки справляє попадя, замовкла Олеся, сумно споглядають Дарчині очі. Ридван скотився до яру й переліску. Пролунав різкий, дикий крик; з-за куша піднявся один татарин, другий, третій, кинулися до коней; гримнули постріли, свиснули шаблі – і… але що це? – їх понесло: оскаженілі коні летять, віжки кинуто, візниці немає… ридван скаче в долину, розгойдуючись… назустріч мчить страшна яруга – провалля… Холодом війнуло на мандрівниць…
Дарина заціпеніла, а в голові дзижчить одна думка: а ось і смерть, а ось і смерть! Але що це? Раптом повз ридван вихором промчав Роман і вискочив навпроти коней. Господи, що він робить: його зітруть і затопчуть коні.
– Козаче! – тільки й встигла вона скрикнути. Бухнув постріл, поштовх, страшне вищання – і нічого більше! Дарина розплющила очі. Що це, чи не сон? Просто над нею очі Романові, стурбовано додивляються.
– Боже, чи не забилася, чи не болить тобі, чи дуже ти злякалася, панночко? – він обережно садить її на траву.
– Що це? Де ми?
– Заспокойся, ти сидиш біля мене, все щасливо скінчилося, всі живі.
Дарина здивовано озирнулася навколо: вона сиділа на зеленому пагорбі; внизу, у кількох кроках від урвища лежав перекинутий набік ридван; сплетена купа коней билася, а одна коняка трупом лежала, – куля влучила їй межи очі. Надбігли козаки й заметушилися. Олеся клопоталася біля матері, а та, перелякана на смерть, закочувала очі й рясні сльози текли по її повнявому добродушному обличчю.
– Дякую тобі, козаче, ти врятував мені життя, – шепотіла Дарина.
– Спасибі… Що би зі мною тоді було? – промовив Роман, втупившись у землю…
– А татари? – вона сиділа перед ним у високій траві, і оченята з такою довірливістю дивилися на нього знизу догори.
– Татари? Мої козаки відігнали їх, не турбуйся, а я навмисне чекав на тебе, голубко, під горою, знав, що тут відпочиватимете, хотів ще раз глянути на тебе… коли бачу… Тут я кинувся… або вб’ю коня, зупиню їх… або нехай і я… – голос його виказав те, чого не вимовив словом.
– Козаче! Один Бог!.. – Дарина хотіла сказати щось, проте знітилася, зашарілася і сльоза вдячності блиснула на її щоці.
– Слухай, Дарино, я не вірю, що ти можеш мене ненавидіти – у тебе добре серце! Хіба винні ми в насильствах і грабіжництві наших дідів? Навіщо через ворожнечу прадідів переносити таку злобу, таку помсту й на нас?
– Вибач, козаче, я…
– Знаєш, Дарино, в мене немає матері, крім батька – нікого; від дитячих років не зазнав я любові й ласки, ріс собі, як перекотиполе. Бував і в німецьких, і в турецьких землях, бачив я багатьох краль, княгинь і князівен, таких, що і сонце радіє, як їх побачить… та серце моє не лежало до них, не знайшлося рідної коханої душі.
Він стояв перед нею на весь зріст, голос його то підносився, то падав; вона ж дивилася на нього із захватом, з любов’ю…