Очі в пана Жмайла налилися кров’ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна.
– Ось ти яка! А-а! – вихопив шаблю – лезо блиснуло у повітрі й…
– Дитиночко моя!.. Убий мене! – пані кинулася Жмайлові до ніг.
Зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов зі світлиці.
І все принишкло в будинку… Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі – жаль бідної панночки – та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов закрижаніла – чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати – тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замкової шпарини, боїться й дихнути; що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка.
А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: «Не піде… не піде… не така! Замурувати на смерть… – згасне рід!» І знову важке мовчання і глухий шум кроків. «Позбутися його… позбутися… молода… забуде…» Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і… злісно, радісно зареготав… Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: «поховав, поховав, поховав!»
Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до жінки. Пані Жмайлиха завмерла, вона боялася звести очі на чоловіка, боялася прочитати в них безжальне рішення. Проте Жмайло спритно поцілував їй руку. Пані підвела очі.
– Що ти, що ти?
– Як це – що? День добрий, пані!
– Що це з тобою?
– Нічого, гукни Дарину!
– Ой, ти щось намислив! Пожалій, пане! – вона простягла до нього руки.
– Нічого не задумав поганого: просто хочу побачити дочку! – Пан Жмайло розпушив вуса й присів на дзиґлик. – Поквапся!
Пані кинулася: за хвилину привели Дарину. Вона зупинилася в дверях і притулилася головою до стіни. Що сталося з нею протягом ночі! Лице прозоре, під очима чорні кола.
– Гм! – вимовив Жмайло, глянувши на дочку, – то підійди до мене!
Дарина не повірила власним вухам. В голосі старого звучала незвична ласкава нота.
– То подивися на мене! – він навіть ніжно провів долонею по доньчиній щоці, – чого боїшся?
– Слухай, дочко, не ворог я тобі; коли вже ти так затялась, то я, мабуть, погоджусь…
Всі ахнули, Дарина впала навколішки перед батьком, схопила його руки, з її очей полилися сльози; пані Жмайлиха щасливо усміхалася, хоча очі її вкрилися пеленою, але то були теплі, щасливі сльози, в яких потонули тяжкі зітхання…
– Так, – продовжив Жмайло, – я нікому не бороню шукати твоєї руки, хто б він не був – друг чи недруг, та тільки дістанешся ти найхоробрішому лицарю. Нехай твій Роман заслужить такої честі. То як – ти задоволена?