– Але як бути, що робити? – стрепенувся козак: – Батько твій не погоджується на шлюб – а без тебе нема мені життя на світі…
– Нема життя… – повторила зблідла Дарина, – туга, ох, яка туга! Краще сховатися від неї під кушир… у болото…
– То утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо…
– Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть… тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі… Я в ногах у тата плазуватиму… сльозами змию долівку… може, змилується…
– Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?
– Мати Божа не допустить! Вона послала заступника – тебе, і сама заступиться!..
Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.
Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один за одним, один від другого пишніший, знатнійший – з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!
Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поквапилися до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Лютує Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку – ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.
– Слухай, жінко, – грізно мовив до дружини, – довго дурітимеш?
Пані Жмайлиха витерла очі хустиною:
– Та я так… нічого… дитини шкода, – голос її тремтів.
– Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, – завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса! – і пан Жмайло притупнув ногою.
У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискували з-під насуплених брів.
– Тату! – тихо, але твердо почала вона, – як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні.
– Що? – заревів Жмайло, – ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов’яжу, а повінчаю – чуєш моє слово – завтра ж!
– Батьку, змилуйся, не можу я… не піду я…
Дарина впала навколішки.
– Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?
– Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. То вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зламати ніколи… ніколи…