– Добривечір, діду! – кажуть.
– Спасибі, – одказує Дорош.
– А нагодуйте нас, діду, медом, – просять. – Бачите, яка у вас гарна пасіка!
– Добре, дітки, – каже старий, – є за що і нагодувать, добре одчухрали татарву!.. Ідіть же у хату: на тім тижні підрізував, то тамечки у мене в чулані готовий мед.
Деякі хотіли вже йти у хату, а другі не згодились.
– Ні, діду, – не хочемо ми тижньового, давай нам з самого підкопу, свіжого!
– І той же з підкопу, – каже Дорош, – однаковий.
– Не хочемо ми того, – гомонять козаки, – давай нам свіжого, а не даси, так ми, не питаючись, і самі візьмемо!
А там вже деякі і на горище полізли, шукають, чи нема сала або горілки.
– Тю на вашого батька, – каже Дорош, – бачу, вам коли мед, то й ложку?… Їжте який дають!
Так куди! Не слухають, ще й лаяться почали; сказано, п’яні, а за п’яними і тверезі теж собі все заходжуються біля великого вулія, під котрим сидить татарин, бачить старий, що непереливки; не дать, то вони і самі перевернуть великий вулій, тоді вже поминай, як звали татарина.
– Ну, тривайте ж, хлопці, – каже, – як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робить!..
Тільки що узявся за одну колодку, щоб зняти, а козаки і гукнули:
– Давай нам, діду, з сієї, з великої: отутечки багацько меду!
– Не можна з сії колодки, – одказує Дорош.
– Чом? – загомоніли козаки, – давай, кажемо, з сієї, а не даси, ми й самі візьмемо – нам рук не позичати!
Дорош завіря їх, що паройки накинув у сю колодку, так буцім не їм і кажуть; одно товчуть: «З сієї та й з сієї!» Кругом обступили, декотрі вже і за колодку беруться. Що тут на світі робить? От Дорош і каже:
– Слухайте, хлопці, не руште сієї колодки; бо як схочу, то дарма, що велика, а не добудете ви з неї і одної краплі меду, хіба тільки чортяку побачите!
Та й гукнув до татарина, що йому робить.
– Сількісь, – одказав один з козаків, – я ще на свойому віку не бачив чорта, – подивлюсь, яка у його парсуна!