– Змилуйся, діду! – голосить гайдамака, упавши перед Дорошем навколюшки.
– Не я тебе скарав, – одказує старий, – не мені тебе й милувати.
– Хоч навчи, – каже, – що мені на світі робить, як Господа благати, щоб він мене помилував, грішного?
– От що роби, – каже Дорош, – працюй сією рукою, що зосталась, і все, що не заробиш, віддавай бідним і на церков Божу; як роздаси стільки, скільки загарбав у других, то тоді і Господь помилує!
Гайдамаки вклонились низенько Дорошеві та й пішли собі, облизня піймавши.
Дорош жив на світі більш як сто літ; помер саме у той рік, як скінчили лінію, що копали за Берекою. За кілька днів до його смерті прийшов з Самарсько-Миколаївського манастиря ігумен, висповідав, запричастив старого і, як віддав він Богові душу, поховав його. Так отой ігумен от що розказував:
– Сиджу я, – каже, – у своїй келії і читаю Святе Писаніє, коли так ненароком зирк – аж стоїть передо мною Дорош, як живісінький. Тільки що хотів я скрикнуть: «Здоров був, Дороше!», а він каже: «Поспішай до мене, я вмираю!» та й щез. От я, – каже, – помолившись Богу, зараз-таки й рушив.
Після його смерті ніхто не знає, куди поділась його худоба, тільки й бачив я його Псалтир, що доставсь старому панові. Частенько доводилось мені і в руках держати той Псалтир. На першому листу було написано: «1652 р., марта 10 послав мені Бог сина Дорохея». Себто його, Дороша, а записав, виходить, його батько. Відкіля прийшов старий, і в коші не знали; може, він і шляхетського роду, бо дуже письменний був і вірші компонував. Покійник, старий пан, пошли йому Господи царство небесне, читає було нам ці вірші та й каже:
– Велика була душа у сього чоловіка: разом хотіла жить на небі і на землі!
Розказують ще, що як Дорош умирав, то закляв ліс у лимані і заборонив, щоб ніхто не рубав там дерева.
– Хто, – додав, – не послухає, то я мертвий устану і його лозиною протурю!..
Спасибі-таки старому, що заборонив у лимані рубати ліс: весело й глянуть, як воно порозросталось! Деколи підеш погулять, то аж дух радується: кругом острова верболіз, неначе огорожа стоїть, а там починаються вже товсті та високі дерева, що оточують зелену поляну, де стояла Дорошева пасіка; тут недалечко і криничка, відкіля він воду брав. Так гарно: чорногузи несуться по високих вербах, бугаї гудуть у болоті, пташечки щебечуть, особливо соловейки – там їх сила: кругом, бачите, вода, так не закрадеться туди кішка, і ловить не велено, так ніхто їх і не полохає.
Однак як старий не заклинав не рубати у лимані дерева, а знайшовся такий сміливий дурень, що хотів був зрубать, та трохи і сам там не загинув. Ось як воно було. Жив у нас при київському заводі ляшок пан Бужинський. Такий з його і пан, як за копійку пістоль; та вже, бачите, у них все пани: і лакей пан, і кухар пан, пан пана і батогами чухрає. Об’їжджав він під верх коней і був такий сміливий, що нічогісінько на світі не боявсь. Раз на Зелені свята зійшлись наші парубки у шинок погулять; от і він пристав до них у кумпанію. Балакали-балакали та й стали розказувать про відьом, про вовкулаків, як мертві устають уночі та лякають живих людей. Ляшок слухав-слухав та й каже:
– Брехня сьому; нема на світі ні тих відьом, ні вовкулаків і на мертвих нічого нарікать, бо й вони тихенько собі лежать у землі… Я, – каже, – нічого не боюся і нічому не вірю!..
А один з парубків і каже йому:
– Коли ти нічого не боїшся, так піди у лиман у глупу ніч і зрубай там дерево.
– А що ж, – каже ляшок, – піду та й зрубаю; ніхто мені не заборонить.
Заспорили і об заклад на карбованця побились. Так саме, як вони спорились, увійшов у шинок гуменний Оверко. Почувши, що ляшок наміряється йти у лиман зрубать дерево, і пита його:
– А хіба ти не знаєш, що покійник Дорош закляв і заборонив рубати дерева у лимані?
– Знаю, – одказує ляшок, – та він мені не указ; я його і живого не злякався б, не то що мертвого!