– Завтра о тій самій порі і на тому самому місці.
Наступної ночі я знову стояв на набережній біля брами, і знову о другій ночі засвітилося світло, вийшов пан, і швейцар його підсадив у сани.
– Куди? – питаю. – Туди ж, на Волкове.
Привіз я і знову одержав карбованця…
І так-то я возив того пана цілий місяць. Та скільки не придивлявся, але куди він саме йде на кладовище не розібрав… як тільки під’їде, сторож зніме шапку, відчинить йому хвіртку і пропустить; пан увійде у хвіртку, пройде трохи у напрямку церкви… і раптом – нема його! Мовби запався межи могил.
«Ну, гаразд! – думаю собі. – Що б він там не робив, яке нам діло? Гроші платить і добре».
Та воно б так все і йшло добре – ані я пану слівце, ані він мені. Та помітили наші хлопці, що господар занадто вже мною задоволений, а сам я справив собі нового кожуха, та й ну чіплятися до мене. Ну, я за могоричем у корчмі все їм і розповів. А там сидів якийсь пан – певно, чиновник. Вислухав мене та й каже:
– Я б на твоєму місці повівся обережніше. Хтозна чи не возиш ти дідька або просто сказати – біса… Ти його грошей без хреста тепер не бери; спершу перехрестися, а тоді і приймай.
– Так як же пізнати біса? – питаю урядовця.
– А це як будеш їхати проти місяця, то подивися – чи падає від того пана тінь. Якщо тінь є – то людина, а без тіні – біс…
Збентежив мене цей чиновник. Думаю: ну, чекай, сьогодні ж уночі виведу його на чисту воду. Став я знову під банком. Вийшов з під’їзду пан, і я його повіз, як завжди; останнім часом вже й не питав – знав, куди везти…
Виїхали ми від сенату, перетинаємо площу коло Кінногвардійського бульвару. З бульвару яскраво світив місяць. Тут я і спробував непомітно озирнутися через ліве плече, щоб побачити чи є у того дивного пана тінь. Та тільки-но я хотів повернув голову, як він хап мене за плече…
– Не хочеш, – каже, – возити мене по честі, то більше возити не будеш. Ти ніколи не дізнаєшся, хто я такий…
Я так і завмер. Дивуюся: ну, як він міг прочитати мої думки? От я і відповідаю:
– Ваше благородіє, я не на вас озирався…
– На мене, – каже, – тільки пам’ятай, ніколи тобі мене не розпізнати.
Отак я і протремтів усю дорогу до Волкового від страху. Приїхали ми туди, пан знову кинув карбованця.
– Накажете завтра? – питаю.
– Ні, – відповів, – більше мене ніколи у житті не будеш возити…
З тими словами він пішов і зник між могилами, розвіявшись, мов дим.
ebooksa