– Велика там, дяче, спека? – поспитав старий на поздоровини.
– Єгомость! така вам спрага, що аж дерева в’януть, а сіно треся таки на табаку.
– А баба жива на возі?
– Бачу – жива, коли реве да спомітується, мало посторонки не пірве й воза не переверне.
– Йди, зладь у церкві!
Одійшов перконосий дяк Безручкий, а старому Юрію якось так не весело…
– В саме полудне, на таку спеку, проганяти, – дух святий зо мною, – біса із баби старої… Повідаю – то не чиста справа… Мовляв небіжчик Почаївський архімандрит: «Не святи, сину, ніколи з полудня воду, хоч як би хто правив, кажу, не святи, бо себе обезвічиш». Свята його пам’ять да святе його слово, но тепер ще не сполудня, а крайно дванайцята доходить, – торочив Юрій сам ід собі, позираючи на свій старий годинник, що притакував йому зі стіни, запорошеним голосом.
Годинника того купив, коли посвятили його на попа у Холмі. Хоч дерев’яний, а ще не був у жодного майстра… Юрій наставив його, звірившись за сонцем, та й пустив: «нехай йде, як хоче»… Звичайно, як всі старі, иноді показував він химерно.
– Господи, будь мені грішному милосердним… – промовив наш Юрій в порозі та й пішов до церкви, хоч і був на душі таки чогось маркотний…
Ціла громада цікавих людей, що обступила віз бойків доокола та й мовчки все ззиралася, скоро зазріла панотця у порога церкви, враз розприслася, неначе би хто позмітав із місця. Утікали, аж курилося. Одколи святив отець Юрій воду, не було християнина, щоби поважився придивлятися сему ділу. Бо як вилізе чорт із одного, то може влізти і в другого, а нащо кому чорта в гості?! От і причина, чому так скоро умегали…[66]
Бойки випрягли воли, підвели в противну сторону від воза й прип’яли до плота, щоби, як стане піп святити воду, вони стояли йому у плечах. У ніщо бо лихий так перейти не любить, як із чоловіка в скотину… А вже як прожене піп чорта, так не поза себе, а перед себе, мудрували бойки, та самі стояли по тім боці й добре вимудрували.
Підождали крихту, й се явився отець Юрій у фелоні із кропилом та й требником у руках, Безручкий держав хрест і воду.
– Одокрийте бабу!
Бойки так і зняли верету.
– Як бабі на ім’я?
– Варвара!
Заговоривши те ід бойкам, отець Юрій за добрих п’ять стіп опинився перед воза, а бойки поставали, знявши крисані, йому у плечах.
Як узрів Безручкий бабу, аж в зад подався і святий хрест здвиг таки перед себе… Нема що й казати; бо ж то страх був подивитися! Простоволоса, чорна, як земля, очи в стовп вибалушені, перекривлені губи та й зуби вискалені. Тряслася заєдно, як на морозі, а хвилями спомітувало нею. Тільки, що не ревіла да не стогнала, коли отець Юрій станув перед возом.
– Ади, як чорт завітрив попа, – спошептали бойки, – ні зойкне.
Безручкий поставив у судничку воду на стільци, а старий почав довгою тихою молитвою святити. Освятивши воду, яв сатану виклинати молитвою, що ю тричі одчитав із требника, поступившись крихту ід возові. Коли став у вторий раз одчитувати молитов, не спомітувало уже бабою… За третим разом так перестала й дрожати.
ebooksa