Антологія української готичної прози. Том 1,

22
18
20
22
24
26
28
30

– Голубе, панотченьку! Се ми лиху привезли пригоду, – торочить бойко, припавши ід колінам старого.

– Що за лиху пригоду?

– Ну, так дайте ласку, панотченьку голубе, привезли бабу. Зволіть освятити воду.

– А в баби що за пригода?

– Відає Господь, чи не ступила на яке погане місце, або закляв хто; реве да стогне на всі застави; нехай не приказується. Лихий нею вередує.

– Не мав кого чіпатись, та баби?

– А ви ж гадали, панотченьку, да так і прискіпався.

– Не молилась баба, не ходила до церкви, тож лихий усалашився: кара Божа! кара Божа!

– Відає Господь, панотченьку, яка вона согрішна, такий то її падонько…

– А баба ж молода? Стара? Да чия?

– А вже ж немолода, панотченьку, а крайно баба, коли моя мати.

– Дивуйся молодому; се нашиб лихий твою маму. Ти може ізневажив, дав догану, дошкулив мамі? Що – га?!

– Розступиси, земле свята, да так щасливо діжду вечера, як я коли поклав на ню свій палець. От падонько та й годі.

– А як освятити воду, на м’яко чи на твердо?

– Да так, панотченьку, просимо ласки: на тверде лихо й тверду воду.

По сему бойко поліз у кишеню та й два золоті кладе на столику. Знав він, чого вартує тверда, а чого м’яка. Остання вартувала тільки золотого. Але задля певного скутку мало хто правив м’якої… З вуст у вуста котилося: правте за два золотих на твердо.

– Нехай хто скочить по дяка, а ви підождіть під церквою, – звелів моторошно наш старий та подався за требником.

Старий, було, готується до кождого свячення води молитвами на самоті. Иноді не освятив нікому воду, поки себе не забезпечив твердим постом. Стояв перед образом святого Николая Чудотворця, що висів над його постелею, да молився довго й ревно… Лице й чоло потом оросилися.

В хатині було парно, як у печи, коли на хліб розпалюють. Як наш панотець, так і хатина його, старосвітська, невеличка, тільки з одною малою світлицею та з алькириком. Не було в ній підлоги, ні білої стелі, а білі стіни, низькі повали,[64] тверде, гладжене оземлє, як по всіх опрятних хатах сільських. В світлиці не багато було спрятків,[65] як у старого вдівця: дубовий стіл і писані стільці, що з них барва позлазила, шафа та й кілька старезних образів по стінах. В алькирику стояло дві постелі, невеличкий столичок із тайними сховками й зелена скриня, великими зачинена колодками. Коли старий ревно зачитався у требнику, мухи цілими роями дошкуляли. На обійстю поблиз похилої хатини, критої соломою, була обора, стайні кінські. Тож крізь малі, напіводчинені вікна, наче до пасіки бджоли, гуртом бзиніли мухи. «Гайда!» иноді старий махне червоною хустиною, а як зачитається, лізли, як до вулія.

Заки одпитали дяка, минула спора година. Бігали за ним таки аж до ліса, де копичив сіно; прийшов засапаний, знать, квапився, скоро учув, що буде піп святити воду. Все йому капне якийсь шелюг… Як прийшов по ключ Безручкий (так прозвали по сему, що не мав лівої руки), старий, омолитвившись, визирав уже крізь вікно.