Антологія української готичної прози. Том 1,

– Проклятий жид! Правду казав кум! – похитав головою у глибокій задумі Тимко, все ще не відважуючись підвестися з холодної землі.

– Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!

– Жінко, подай шапку і свитку! – скомандував він, нарешті зводячись на ноги.

– Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? – скипіла баба.

– Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! – зітхнув Тиміш і поплуганився додому.

– Пропив, собачий син! – голосила жінка, плентаючись за ним услід.

– Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, – спокійно, але суворо відказав Тимко.

Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.

– А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш до сповіді піти.

– А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! – клявся Тимко.

– Оце що правда, то не гріх, – кивав поважно головою Грицько.

І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи.

Євген Згарський

Народився 1834 р. у с. Вертіж коло Жидачева на Львівщині у родині священика. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Працював учителем.

Автор романтичної повісти «Анна Смохівська» (1855), поезій, оповідань та етнографічних праць. У поемах «Маруся Богуславка» і «Святий вечір» «дав себе знати як визначний епічний поет» (І. Франко). Помер 1892 р. у Відні.

Оповідання «Отець Юрій» подається за часописом «Правда» 1868, № 17–19.

Отець Юрій

І

Нігде не поросло стільки бзини,[59] як у Негівцях. Сказано, що не так по дуплавих вербах, як у бзині любить розкошувати – нехай не приказується – несамовитий. Звідкіля розплодилося стільки несамовитих у наших Негівцях, послухайте, добрі люде.

Було, що жив у Негівцях панотець Юрій. Посвячений у Холмі, належав він до старосвітських попів, що то їх холмщаками та луцаками[60] звали… По сусідніх селах всюдейка попували семінарщики – не такої просвіти, не таких звичаїв та й не такої бесіди. Наче той патриярха самотів поміж ними наш сивоголовий отець Юрій. До вісімдесять років переплило понад його поважною, високою головою; ні горбився, ні ходив о палиці, а був у собі зажилий, свіжий, сказати – молодий вік прозирав крізь старі сиві очі. Із його довгого білого лиця з довгим носом супокій душі заявлявся, а дві густі зрослі брови знаменували в нім чоловіка старої, кріпкої волі. Було, як стане в святих ризах на службу Божу та й обернеться до народу, то не одному святий привидівся. Тільки голос, мовляли старі люде, не той, що був давніше, бо ж немало святих, Великодніх постів перепостив. Старий, було, ні краплею молока не закропиться, а все-таки постив на твердо, з олією. А що не стратив на старість голосу, то не було в сусідстві ні одного празника, на которім не правив би найбільшої служби. Сусіди-семінарщики любили та й поважали старого задля його доброго серця.

Діялося те у перші дні місяця липня. Озимина по царинах туй-туй пристигала, полискувалася од скварного проміння припікаючого сонця. А вже ж нічия пшениця не підібралася так гарно в колос, не поросла так густо, як на попівськім ґрунті. Проходив хто попри попівську пшеницю, так аж ласо учинилося[61] – так би жменею і пересадив на своє поле.