Старий дав мені знак спинитися. За всю нашу мандрівку палацом він не зронив ані слова, та й зараз спілкувався зі мною мовою жестів та поглядів. Він навшпиньки підійшов до полотнища і смикнув за потаємний шнур.
У повітря знялася пилюка, і з сірої хмари, яка однак швидко вляглася, появилося зображення жінки, надзвичайно звабної. Вона була струнка й висока, зодягнена у темний оксамит, звернене до мене обличчя хтозна чи можна було б назвати вродливим, проте воно вабило своєю свавільністю та сумним усміхом; обрамлене темними кучерями з кокетливо посадженою на них польською шапочкою, це обличчя видавалося демонічним. Великі темні очі, здавалося, світилися фосфорним блиском, і не відпускали мене, навіть коли я ступив крок убік.
Що було у цьому погляді, я не знаю. Щось незбагненне, що забивало мені дух, змушувало серце стугоніти у грудях та тремтіти коліна.
– Портрет вдався гарно, – прошепотів старий.
Я глянув на нього з жахом, як дивляться на людину, схибнуту розумом. Він, здається, помітив це, стенув плечима і знову загорнув картину полотном. У цю мить я відчув пекучий біль у вказівному пальці. Виною була каблучка, яку подарувала Анеля на заручини, вона вперше, відколи її ношу, врізалася мені в тіло.
– То як, пане Якове, – сказав я. – Може, покажете мені ще й мармурову жінку?
Він випростав з рукава свого кунтуша тонку суху руку, більше схожу на зів’ялий листок, і похитав нею.
– Я знаю, – мовив він своїм скрипучим голосом, – що пан саме тому й прийшов, але зараз ще не час. Хай пан добродій прийде завтра вночі. Завтра повний місяць, отоді й оживають мертві.
– Чи ти при своєму розумі! – вирвалося мені мимоволі.
– Звичайно, пане, – відповів старий з усміхом, який наче сонячний промінчик заплутався у його сивих вусах. – Я знаю, що кажу. Картина справді вдалася, і у мертвому камені є схожість. Я знаю її. Кому ж іще її знати, як не мені? Я вигойдав її на своїх колінах, свята правда…
Мені аж мороз пішов поза шкіру від того глибокого переконання, з яким старий говорив про неможливі речі. Я швидко тицьнув йому в руку золотого, якого той поштиво прийняв, і поквапився надвір. Старець вивів мені коня, і я щодуху поскакав униз схилом з твердим наміром ніколи більше в житті не підходити й близько до цього таємничого замку та до його несповна розуму мешканця.
Але намір наміром… Уже наступного ранку я обзивав себе боягузом, ополудні сам собі виголосив прекрасну промову про шкоду забобонів, а з настанням ночі сів у сідло, аби нанести візит тій мармуровій статуї.
Було холодно, але безвітряно, ніде й не шелесне. Велике чисте кружало повного місяця уже висіло високо в небі, так‚ що від сріблястого сяйва та блиску зірок не було нічого видно, окрім блідого серпанкового мерехтіння. Здавалося, надворі день, присмерковий, блідий, та все ж день, таким могутнім було срібне сяєво місяця, котрим він затопив близькі й далекі простори, і сніг, котрий все довкола огорнув білою габою, гостро віддзеркалював його.
На далекій відстані можна було впізнати будь-яку темну річ чи тінь, і лише вдалині, наче в діамантовому шлейфі, маячіли гори.
Сніг та місяць стають у такі ясні спокійні ночі неперевершеними художниками, будівничими та скульпторами, намагаються наввипередки підсунути нам на шляху якісь примарні з’яви або спорудити казкові палаци.
Там, де стояли задимлені селянські хати з похилими солом’яними стріхами, постали чудові крижані хороми з яскраво освітленими вікнами. З розлогого горба кивають похмурі колони з іскристими капітелями, здіймаються у височінь, схожі на руїни якогось грецького храму. А на бережку ставка, здається, стоїть загорнута з голови до ніг у білу паранджу татарка, і ніби в дзеркало милується собою, заглядаючи у зеленкувате підсвічену крижану поверхню води. Удалині видніються статуї богів із сліпучого мармуру, а на мерехтливому лузі сплелися у хороводі ельфи.
На цвинтарі навіть найбідніша могилка перетворилася у високий саркофаг, над яким виблискує білий хрест; позбавлені спокою мерці, волочачи за собою білі савани, сновигають поміж гробами.
Млинове колесо скувала крига, велетенські крижані стовпи підперли жолоб, застиг у непорушності срібний водоспад, а у ньому цвіли трави та водорості усіх можливих барв, наче квіти із коштовного каміння «Тисячі й однієї ночі».
Коли ж уже позаду залишилися й дахи, й дерева і навіть кущики, а попереду яскріла тільки тиха місячна повінь на білих хвилях снігів, здалося мені, наче я витаю на чарівному коні високо в повітрі, наді мною багатозір’я, а внизу білі мерехтливі хмари. Однак так тривало недовго. Земля знову притягнула мене до себе. У сріблястому присмерку зблисли вогники села, з дверей кузні снопами виривалися іскри, а з комина здіймався до неба червоний вогняний стовп; важкий молот монотонне гупав у нічній тиші. На околиці села стояла вкрита сніговою хусткою криничка, водяний струмінь якої замерз, утворивши чудернацькі візерунки. За хатами починалися гори; смерековий ліс із засніженими верхівками скидався на козацьке військо на чорних конях у високих білих овечих шапках, з блискучими списами, а незібране жовте кукурудзиння на засніженому полі було схоже на посріблений місяцем очерет в ясному дзеркалі ставка. Неподалік на роздоріжжі стояв хрест, і Спаситель був прибитий до нього діамантовими цвяхами, а на голові замість колючого терня яскріла промениста корона.
Зненацька на безживних просторах, на вкритій снігами озимині, з’явилося жваве товариство зайців, які у весільному сяєві місяця бавилися та любилися поміж собою: одні розгрібали сніг, щоби знайти поживу, інші тішилися й повискували, як малі діти, барабанячи передніми лапами, декотрі пристрибали ближче, вмостилися, щоб роздивитися мене, а потім, побачивши, що я їду геть, так само весело пострибали назад до гурту. У далечі хрипко й сердито гавкав старий лис.
ebooksa