Склепіння зали повторило луною мої слова, але, як мені здалося, насмішкувато, не моїм голосом. Я знову піднявся до красуні. Вона, як і перед тим, простягала мені у своїй божественній зверхності розтулену білу долоню, а на її пальці я бачив свою золоту каблучку. І знову я спробував забрати її, але красуня, як і першого разу, стулила долоню. Коли ж я приклав силу, мармурова рука під моїми пальцями стиснулася в кулак. Жах пронизав мене до кісток.
Уже й не знаю, як я вибіг із зали та покинув замок. Притомність повернулася до мене щойно тоді, як крижаний вранішній вітер обпік мені щоки. Жінка-привид, здавалось, не переставала мене переслідувати. Я бачив її ніжно-рожеву у відсвіті ранкової зорі, вона пливла у хмарі понад ставком, а потім бачив, як її красиве біле тіло раз у раз з’являлося поміж темних смерек неподалік від мого обійстя. Відтоді вона не покидає мене ні уві сні, ні наяву, з розплющеними очима бачу її, як вона легко, наче місячний промінець, увіходить до кімнати і усміхається мені своїми білими мертвими очима.
Під час Манведової розповіді увійшов пан Конопка, хоч і тихо, проте зовсім не схожий на місячний промінець, і втупився поглядом у схвильовану Анелю. Раптом вона пронизливо закричала, і всі водночас помітили бідолашного молодика. Серед товариства не було жодного, хто б у ту муть не здригнувся.
– Та що це у вас за манери? – сердито запитала господиня дому. – Щоразу мусите усіх налякати!
– Не знаю, – відказав пан Конопка, тремтячи, як осикове листя. – Я й сам страшенно боюся.
– Ви боїтеся? – насміхалася Кордуля. – Чого б це?
– Від історії пана Вероського у мене на голові аж волосся дибки стало, – пролепетів Маврицій.
Старий пан видмухнув убік хмаринку сизого диму, міцніше натоптав пальцем тютюн у люльці і тоді мовив:
– Гарно розказана казка.
Анеля підвелася і вхопила Манведа за руку.
– Де ж каблучка, яку я вам подарувала? – спитала вона, і на її завжди ясне чоло набігла глибока тінь.
– У мене її немає.
– Невдалий жарт, – вигукнула Корделя.
– І справді, – додав її обожнювач.
– Які там жарти, – відповів Манвед. – Перстень у мармурового мерця.
Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.
– Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? – мовив я.
– То й ти також вважаєш усе за вигадку? – відповів той ображено. – Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, – і з тими словами він поїхав з подвір’я.
Повернувшись до будинку, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад’юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардоського промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.
– Хто це там стоїть? – запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.
ebooksa