Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.
Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.
Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.
Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.
Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.
Михайло схопився і глянув у вікно.
Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним рескотом.
– Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, – бурмотів Михайло злісно і завзято.
Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.
Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у рудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику,[99] замерзлі грудки леду.
Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.
Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.
Розібрався, підперезав пояском і потягнув за шнур великого дзвона.
Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»
Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззявилася вогнем і заревіла громом.
– Пусти! пусти мене!
– Не пущу! не пущу! – гудів поважно дзвін.
– Пусти!
– Не пущу!
– Пусти хоть на кусник поля!
ebooksa