Висока, тоненька постать обережно зійшла ґанком і, уважно вибираючи сухі місця, наблизилася до батька. Вуста її скривила дитяча гримаска.
– Росяно, – і вона поштиво поцілувала батькову руку.
– Ну і гарна ж: їй-богу, красуня. Чи є в кого дочка краща, ніж донька пана Жмайла! – самовдоволено вигукнув старий, відступивши трохи назад: – Добудемо й жениха, хай знають Жмайла!
А Дарина стояла перед ним, потупившись: на її русяву голівку падав цілий сніп сонячних променів, від цього чисте, високе чоло видавалося ще опуклішим, переломлені, тоненькі бровенята були зсунуті, між ними пролягла характерна складочка; великі, замріяні карі очі напівзатулилися довгими шовковими віями; личко було бліде, губи стиснуті. Зате ж як сяє вбрання: рожевий штофовий жупан у шви золотом та сріблом шитий із золотими німецькими ґудзиками, ясно-червоний оксамитовий спенсер, блаватова спідниця, а намисто, дукачі, а червоні сап’янці із срібними підківками, золотом та перлами шиті!
– Славно прибралася! А де ж мати?
– Ось вони.
На ґанку з’явилася пані Жмайлиха: висока й горда постать, соколині брови, орлиний ніс і глибокі очі, а з-під високого кораблика вибиваються пасма чорного, без жодної сивої нитки волосся. А стрій? Злотоглав, блават, золото, перли, коралі. Пишна пані!
– То що, пані, готові? – І пан Жмайло спритно поцілував жінчину руку: він часом любив пошикувати польською манерою. – А що, панове, рушаймо з Богом!
– Гей, хлопці! – З повітки, незграбно перевалюючись на високих колесах, викотився громіздкий ридван, запряжений цугом. Пані й панночка посідали, пан Данило хвацько скочив на коня; козаки поправили зброю, скинули шапки, перехрестилися…
– З Богом, – пролунав голос пана Данила.
Воротар спустив ворота; наперед поскакав пан Данило з козаками, за ними покотився ридван, за ним ще кілька козаків; знову піднялися ворота і маленький кортеж вирушив у дорогу. Щось незвичне коїться сьогодні з Дариною: і легко їй, і весело, і плакала б вона, і сміялася без краю. Нібито пташка зі спутаними крильцятами тріпоче в її серці. Чи раннє вставання, чи подорож отак схвилювали її, проте так весело, так світло, так просторо їй! Приїхали. Ось уже й стара церква дерев’яна, круг неї цвинтар… а скільки народу юрмиться: червоніють козацькі шапки, кораблики, виблискують на сонці дукачі, шаблі, пістолі, пістрявіють жупани, кунтуші, стрічки. Приємний для вуха невиразний шум, а від старенької дзвіниці линуть мирні звуки надтріснутого дзвону. Все залито яскравим світлом спекотного серпневого сонця.
Ридван зупинився. Всі вийшли. Попереду – пан і пані, за ними Дарина, тоді козаки.
– Пан Жмайло, пан Жмайло! – чулося навкруги. Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються… а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів… Церква вже виповнилася… темна дерев’яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих… Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану… пахне яблуками, сливами, медом… У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ще біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, – яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. «Благослови, Владико!» – загримів здоровенний диякон. Всі випросталися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви… аякже, молитися то молитися!
Вдивляється Дарина в темний образ Спасителя, – і картина за картиною миготять перед нею, а очі в захопленні пасуть ікону: Господи, який він добрий, який він милосердний!.. Несподіваний шумок примусив Дарину отямитися; вона озирнулася, а натовп розступився – до лівого клиросу спокійно простував високий, ставний молодий козак. Тільки з крою його жупана, манери триматися та стрункої благородної постаті вже видко було, що роду він не простого, а високого, шляхетного. Козак озирнувся і його погляд упав на Дарину та так і спинився на ній до кінця служби. Пані підштовхнула Дарину:
– Що ж ти не молишся, куди дивишся? Бий поклони!
Дарина перехрестилася; але вже зникло недавнє почуття чистоти й захоплення, а очі мимоволі від образа до козака перестрибували…
Отець Андрій з урочистою усмішкою, з хрестом і двома проскурами вийшов з вівтаря. Люди заворушилися; підійшли ближче до хреста. Приклалася Дарина й одразу озирнулася: просто на неї впритул дивиться пара сірих променистих очей, та як дивиться! Зашарілися дівочі щоки, вона нагнула голову й пройшла собі далі.
– Зі святим Спасом бувайте здорові! – кажуть отець Андрій і матушка, звертаючись до пана й пані Жмайлів: – Просимо ж до нас на трапезу, удостойте, панове, честі! – І священик дав панові й пані по великій проскурі.
– Спасибі, – пихато відповів Жмайло, – але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати, – і сухо глянув на отця Андрія.
– Ну, то дочку панночку залиште в нас, – пролунав дзвінкий голосок, і Олеся прохально подивилася на Жмайла.
ebooksa