Він накинув на плечі свитку і уже зібрався було іти. Та Іван, котрому ще не хотілося спати, мовчки підморгнув на лежачого Петра.
– Петре, скажи-но: таки не підеш за буланою?
Мовчанка.
– Ну, то ходи зі мною, як сам не хочеш.
– Та де там, не піде. От якби ще мама просила, то він, може, і пішов би з нею, учепившись за спідницю.
Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.
– В який бік пішла твоя булана? – спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.
– В лози, геть… – відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. – Та підв’яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв’язався!
Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.
– Ой же Петро, от так Петро! Іди, дальбі дам троячку на калачі!
– Пішов…
– Пішов, розсердився.
– Нехай, бо мудрий дуже став.
Та Петрусь їх не чув. Жахливо хвилюючись, він навіть не помітив, як відійшов добрий кусень від багаття і ввійшов у лози. Збоку, по праву руку, височіло замчисько, та він намагався не дивитися на нього. Почуття прикрості, породжене глузами товаришів, пригнітило у нього перше почуття страху і він ішов твердим, впевненим кроком. Та в міру того, як лози ставали все густішими, злість забувалася. Забувались і жарти товаришів.
Непевність поступово заволодівала його тендітною душею. Він зупинився.
Серце гучно калатало.
– Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!
Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.
– А щоб тебе холера з’їла! Болячки на тебе нема! – гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.
Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, – дзвеніло тільки у вухах.
ebooksa