Антологія української готичної прози. Том 1,
До приїзду лікаря хворий лежав прикритий ночвами, на яких макогоном розбили кілька горшків і мисок. Потім привезли «дохтура» з міста. У Петруся виявилась сильна температура. Через кілька днів він помер.
Розпитуючи про причину хвороби, лікар нічого не довідався. Селяни давали найрізноманітніші свідчення. Переважно говорили: «Хто то може знати. Бог знає!» Коли лікар поїхав, а маленький Петрусь лежав на могилках, бечменці висловлювались впевненіше: «Він вхопив… то його діло. Давно не брав… Він хворобу наслав».
У першу весну по Петровій смерті городи, розміщені поблизу замчиська, опустіли. Забобонні газдині боялись що-будь там садити. Камінь, привезений для будівництва хатніх печей, селяни повідвозили назад. Ніхто не наважувався нічого брати з замчиська. Лиш дехто з хлопців, що любили на Паску, бавлячись, гасати по замчиську, відвідали його у світлі празники.
Чи не знаєте ви часом Олени Тимчучки? Га? Та от, тієї баби, що завше швендяє по місту з мотузками та шмаття збирає… Еге, еге, беззуба така, горбата, її ще дражнять «козлячкою». Та то ж мати Петруся! Як не вірите, що муровий насилає хворобу на людей, то спитайте її. Вона все чисто розкаже, як то було. Вона мені оповідала. От і кажіть після того, що людей не хапає!.. Боже борони! Та хай тому на язиці семеро болячок сяде, хто се говорить! Присяйбі!
Людмила Старицька-Черняхівська
Жива могила
Українська легенда
«Любовь сильнее смерти и страха смерти».
Неподалік Дністра, поблизу Лядового, височіють стрімкі гори; на одній з них насипана старовинна могила; на могилі два кущі калини, тут таки бовваніють і рештки колишньої каплички; а одразу за могилою – глибоке урвище, поросле кучерявим листяним лісом. Вогко й таємниче в глибокому яру.
Срібною обручкою охопили могилу два струмки і мчать із кручі бурхливим потоком; та несподівано, за три кроки, підводиться із землі дивної форми чорна брила, ніби похмурий козак владно розпростер руки і мимоволі знову роз’єднує потік надвоє, і тихо ремствуючи, спадають нарізно струмки на дно глибокого яру, а там, зрадівши, що позбулися страшного тягаря, знову єднаються і, міцно обнявшись, весело дзюркочучи, течуть собі далі. І тихо… тиша навкруги. Лише чути несміливе дзюркотіння, мовби двоє голосів переказують одне одному старі спогади, та часом зашумить і захитає огнистою головою з високої могили калина. Здається, сотнями пар очей дивиться звідусіль сива старовина; відчувається щось приховане в цьому поетичному спокої… І справді, у цієї самотньої могили є своя легенда.
Розділ І
Давно те було, ще Брацлавщина пусткою лежала: не було ані сіл веселих, ані міст галасливих: ліс та степ та високе небо. Ох, і давно це було – ще за Богдана Хмельницького, за козацьких війн. Прибули з України на Поділля двоє побратимів – такі вони зближені, що ближчі за рідних братів. Приїхали пан Жмайло і пан Громика; «осаду садити», «зайняти займанщину». Хоробрі були козарлюги: не злякалися й лихих сусідів. Осіли; почав біля них потроху й інший люд збиратися: при замкові вільготніше і страху поменше. Ось і веселий хутірець виник: забіліли хатки, зашуміли млини, повеселішало в степу! Тільки сумно чомусь панові Жмайлу: темні думки запосіли йому голову; очі палають недобрим вогнем: у пана Громики й людей більше, у пана Громики й займанщина краща, у пана Громики й дружина красуня порядкує в світлиці, і синочок-одноліток простягає пухленькі рученята… а в нього – і в світлиці похмуро, і люди не так селяться, і не так його поважають. Не спиться панові Жмайлу, нескінченно довгі темні ночі, а чорна заздрість плазом забирається в серце, й палить пана Жмайла побратимський хрест. А пан Громика зібрався в похід – татар полякати – і просить пана Жмайла:
– Пане Іване, побратиме любий! На тебе полишаю дружину й сина-однолітка; доглянь їх у цей неспокійний час, – батьком будь для них!
Ворухнулося щось в серці пана Жмайла, але стримався:
– Спокійний будь, побратиме, друже мій!