Другого дня, після того, як русалка втекла від своєї матері, знайшли в лісі мертве тіло. Це був поляк в мисливських шатах – товариші впізнали Казимира Чепку, жвавого колись молодика, котрий був душею всіх веселих товариств. Рушниця його лишалася заряджена і лежала побіч нього, але собаки не було – ніякої рани, ніякого знаку наглої смерті не побачили на тілі, але лице посиніло, а всі жили страшно напружились. Знали, що у нього багато друзів було та жодного явного недруга. Лікарі казали різне, а люди пояснювали пригоду простіше, казали: покійника русалки залоскотали.
Недобре око
Ой, хороші доньки у козака Микити, та і козак Микита людина неабияка: на чотирнадцяти парах волів чумаків відправляє то на Дон по рибу, то до Криму за сіллю; а всі воли великі, круторогі, широкочолі, з сідлуватим хребтом, з навислою, волохатою грудиною. А на вигоні у козака Микити пасеться табун коней відважних та прудких. А вдома у козака Микити добра стільки, що не переписати за тиждень і найжвавішому писареві. Ще ж кажуть люди, що у козака Микити є заповітна скриня з дукатами, там срібла стільки, що й учетверо не піднімуть.
Ой, хороші доньки у козака Микити: і Галя чорнобрива, і Докійка рум’яна, і Наталка білолиця. Батько і мати навчили їх страху Божому. Приємно дивитися, як вони щонеділі йдуть до обідні поважно і гордо, в білих тонких кунтушах, у сап’янових чоботах з підковами, в барвистих скиндячках, розкиданих по плечах, у квітах червоного маку, з чорнобривцями і барвінками у волоссі. Всі парубки тоді на них задивляються і зітхають, чухаючи за вухом: «Ой, які ж гарні дівчаточка, а який батько багатий!»
Сидить козак Микита на лавці за воротами, палить роменський тютюн з корінькової люльки в мідній оправі і поглядає на світ Божий. Ось бачить він: за селом по дорозі пил в’ється клубками, скаче вершник, стрімголов; ось влетів у село, ближче і ближче; під ним кінь, як звір, чорний, як вороняче крило, з ніздрів дим валить, як з винокурні, ось порівнявся вершник з козаком Микитою, натягнув повіддя – і кінь уперся ногами в землю, вигнув шию кільцем, заіржав і заблискав меткими своїми очима так, що козакові Микиті здалося, ніби іскри полетіли на всі боки.
– Дай Боже здоров’я, пане добродію! – сказав прибулець.
– Боже помагай! – відказав козак Микита, вийнявши люльку з рота і піднявши шапку. – Куди Бог несе?
Козаку Микиті здалося, що вершник двічі моргнув вусами, а кінь його двічі форкнув.
– Їду далеко, далеко: звідси оком не зміряти і не одні постоли зіб’єш, поки пішки дійдеш. Та не в тому річ, а ось в чому: де б мені нічліг знайти?
– А тутечки. Будемо раді добрим людям. Бог про всякого посилає людині хліб насущний.
Вершник мовчки зійшов з коня, прив’язав до стовпа під дашком і увійшов до хати з козаком Микитою.
Не був той гість вродливим: обличчя бліде, ні кровинки, ніс товстий, цибулиною, губи втягнуті; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовджені руді вуса; такі ж руді брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очі так, що їх зовсім не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга крові, що запеклася, прилягав до скроні і вився за вухом. Ні таки, вродливим його не назвеш. На вигляд він не був ані старим, ані молодим; якесь кисле кривляння замість усмішки і глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обіцяли в ньому нічого доброго. На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький ніж зі срібним руків’ям, на якому, як жар, горіло коштовне каміння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, і тільки головою кивнувши господині та дочкам, сів він без церемонії за стіл, немов в шинку.
– Як бачу, ви із запорожців, добродію? – запитав його козак Микита.
– Може, й так, – була відповідь.
– І давно вже гарцюєте з молодцями?
– Та не відучора.
– А як вас величати?
– Лавро Коробит.
– Чи багато ви поклали бусурманських голів за своє життя?
– Було чимало. Нехай лежать собі.
ebooksa