– Ось тобі, господарю, за нічліг і за ласку, – сказав, вийнявши з кишені повну жменю срібних грошей.
– У нас не заїжджий двір і не шинок, – відказав козак Микита з гіркотою, – подорожніх пригощаємо чим Бог послав, а грошей за хліб-сіль ні з кого не беремо.
– То дозволь же мені обдарувати твоїх дочок на спомин! – сказав Коробит і, опустивши знову руку до кишені, витяг жменю золотого дріб’язку.
У дівчат очі розбіглися на персні, на ковтки, на дороге намисто і запинки. Яких прикрас тут тільки не було! Одні, як жар горіли, инші світилися, мов котячі очі, на инших грала веселка, яскравіша за ту, що спускається з неба на землю і п’є воду зі струмків і колодязів. Дівчата то милувалися коштовними дрібницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подівся і страх перед гостем!
– Беріть, коли добра людина дає на згадку, – сказав їм батько, – то подарунок, а не платня.
– Починай ти, Галю чорнобрива! – сказав Лавро. – Підійди і вибери, що тобі до вподоби.
Галя підійшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра – і, скрикнувши, відскочила геть, немов на змію наступила.
– Оце ж, яка сором’язлива! – мовив, сміючись, гість. – Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирає собі Докійка рум’яна.
Докійка підступила ближче, подивилася на подарунки і на гостя – і теж, скрикнувши, відскочила налякана.
– Оце так! Куди одна, туди й друга, – сказав Лавро зі сміхом. – Твоя черга, Наталко білолиця!
Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволі зиркнула на гостя, і теж скрикнула і трохи не впала. Їй здалося, що руді брови Лавра раптом піднялися вгору, як голки на їжаку, а з блідо-сірих очей його струменем полилися на неї дві тонкі нитки світла, гострого, жагучого, мертвущого. Від нього і тремт пробігав по тілу, і страх закрадався в душу, і туга звивалася в серці. Таке-то недобре око: на зелений ліс погляне – і зелений ліс зів’яне!
– Ну, спасибі за ваш хліб-сіль. Буду їх пам’ятати, та і ви мене не забудете, хоч дочки ваші закомозились і не взяли моїх подарунків, – сказав Лавро, глянувши на дівчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.
А вони, бідненькі, стояли, склавши руки хрестом, і тремтіли всім тілом.
– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – і засміявся так, що у всіх на душі захололо. Та враз за двері скік на свого коня – аж загуло.
– Неню! Мені тяжко, мені нудно! – говорила Галя чорнобрива.
– Неню! Мене мороз дере по шкірі; руки і ноги – як у льоду, а всередині горить, – нарікала Докійка рум’яна: ох! вона вже була блідіша за полотно.
– Неню! У мене голова тріщить від болю, і світ мені крутиться, і все в очах темніше та темніше, – плакала Наталка білолиця.
– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усі троє. – Рятуй нас від лихої людини! Поклич знахаря: хай відворожить силу недоброго ока!
Марно! Ні знахар, ні хто инший не допоміг: що далі мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них світ в ясних очах…
Вночі побожні бабусі зібралися при воскових свічках довкола широкого столу, на якому лежали під білою пеленою три небіжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько і мати самі ледве дихали з туги і жалю.
ebooksa