– І ти сама спиш у хаті? – запитав я.
– То все сама спала, а вже від Спаса несила мені, я й покликала до себе ночувати вдову-солдатку Григориху, і тепер вона до мене щоночі ходить.
– І при ній ходить до тебе твій чоловік?
– І при ній ходить‚ як і без неї.
– Скажи: ця солдатка Григориха стала бачити твого мертвого чоловіка з першої ночі, як прийшла до тебе, чи спершу не бачила, а вже потім стала бачити?
– Ні. Першу ніч не бачила. Ходила до мене з тиждень і нічого не бачила. Я при ній, бувало, бачу, стоїть чоловік, як був живий; я їй говорю: бачиш, Явдохо, – а вона нічого не бачить! А потім і вона стала бачити.
– А більше ніхто не бачив?
– Нікого я до себе не кликала. Я ж кажу, пане: у мене ні роду, ні племені, а чоловікова рідня від мене відцуралась! Кругла сирота я була; такою чоловік мене узяв. Він у мене був одна рідня. Його не стало, і я знову стала кругла сирота!
І вона знову стала ридати.
– Ти священику розповіла, що до тебе померлий чоловік ходить?
– Розповіла. «Це, – сказав він, – від великої печалі з тобою таке лучилося. Не треба‚ мовляв‚ журитися, відчай – гріх великий. Богу потрібно молитися. За упокій душі чоловіка подай часточку! А що, кажеш, привиджується тобі щось, то піди до лікаря: людина він учена, може, дасть тобі ліки які, щоб від голови відлягло, бо цього‚ що ти бачиш, насправді нема, і воно тобі тільки через твою хворобу примарюється!» А наш отець диякон каже, що це від лукавого. «Це, мовляв, не те, щоб чоловік до тебе ходив, а біс приймає такий образ, щоб тебе мучити. Хто його знає, що воно таке є».
Я спробував дати їй заспокійливий лік і наказав з’явитися через три дні. Тим часом я покликав її дівера, якого раніше знав і розказав йому про цю жінку та став дорікати йому‚ що рідня його відреклася самотньої бідної вдови.
– А ви, пане, – сказав він, – так от і повірили всьому, що вона вам наговорила! А я скажу вам щиро: все це вона бреше, нічого вона там не бачить, все тільки вигадує! Погана це баба! Тільки на вигляд смиренницею прикидається, а насправді ох яке лихе зілля! Вона така, що сама на себе наговорить, що з нею і те, і друге робиться, аби-но лише про неї говорили та її жаліли, та за нею побивалися, а потім вийде якась дурниця. Вона така! Через її вдачу погану і наш брат в молоді літа помер!
І я тоді мимоволі запідозрив‚ чи не робить з мене дурного ця баба? Чи не вигадує вона все це про себе? Адже і серед простого люду є такі жінки, як і у нас, у вищому званні, що люблять часом про себе небилиці плести, щоб когось зацікавити!
Коли вона певного разу прийшла знову до мене і повідомила, що ліки мої не діють, і чоловік як і раніше до неї ходить, я сказав:
– Слухай, молодице. Я вночі прийду до тебе в хату, щоб побачити твого мертвого чоловіка. Не подумай нічого негідного. Я, знаєш сама, чоловік жонатий, і не хочу залишатися з тобою віч-на-віч уночі. Хай з нами і солдатка буде, що з тобою звичайно ночує.
Вона згодилася.
Першого разу, коли я подався до неї, то не відчував нічого, окрім невиразної цікавості. Я був переконаний, що нічого не побачу і не злякаюся, а навпаки сподівався переконати обох баб, що все бачене ними нісенітниця і що вони, власне, нічого не бачать такого, щоб насправді існувало.
Незадовго до півночі я прийшов до них у хату. То була звичайна українська хата: вимазана всередині крейдою, в кутку на полиці стояли образи, за якими були засушені квіти і трави, в стінах – три вікна нерівної величини, уздовж стін – лавки, перед якими стояв покритий грубою скатертиною стіл; від вхідних дверей зліва – піч; в кутку за нею, між піччю і стіною, що виходила на вулицю, – піл, своєрідне ліжко викладене з дощок, під полом – скриня. В хаті, окрім молодиці, була й солдатка, жінка років п’ятдесяти. Була тоді друга половина вересня, ніч темна, безмісячна.
Я перш за все почав розмову з солдаткою, але дізнався від неї не більше того, що чув від удови. Але мене цікавило взагалі, яким чином вона стала бачити мерця, який приходив. Вона пояснила, що декілька ночей нічого не бачила; їй було страшно дивитися на господиню, котра, мабуть, терпіла, було страшно чути її крики; потім, коли хвора казала, що чоловік її йде, то їй, солдатці, стала ввижатися мовби тінь якась; на наступну за тим ніч ця тінь уже мала людський образ і тіло, а в наступні ночі вона виразно упізнала небіжчика таким, яким знала за життя, тільки він був блідий і мав синього носа.
ebooksa