– Ви не боялись його?
– Спершу боялася, ох, як боялася, а опісля вже нічого! Він мене не чіпав, наче навіть не помічав, що я тут. Наче йому байдуже, чи тут я чи мене нема! Він свою дружину знав, то до неї тільки й приходив! На мене жодного разу не глянув; тільки раз, коли я хотіла заступити її і не пустити його до неї, він зробив от так, – вона показала жестом, як він одіпхнув її, – а сам на мене навіть не зиркнув; мовляв‚ не заважай, не твоє діло, ми з жінкою самі розберемося! То після того я вже не заступала йому дорогу до дружини.
Я закурив сигару, наказав господині заправити свічку і став читати книжку, яку прихопив з собою‚ щоби якось убити час.
Ледве проминуло чверть години, як моя пацієнтка стала стогнати і вистромляти руки, мовби намагаючись відіпхнути від себе щось нав’язливе.
– Геть! – говорила вона. – Чуєте – вже вітер знявся. Це він іде!
Дійсно, я почув шум вітру, глянув на годинник: була рівно північ. Я знав, що опівночі завжди здіймається вітер.
– Шкребе, шкребе в стіну! – кричала пацієнтка. Те ж саме повторила і солдатка.
І мені наче й справді здалося, як щось шкребе по стіні знадвору.
– Чуєте – у вікно стукає!
І мені наче почулося, що за спиною скло у вікні брязнуло. Мене проти волі здолав переляк. Але тут же стало соромно за свою легкодухість. Шкребти за стіною могла собака, – пояснював я сам собі, – а брязкіт скла міг бути раптовим виплодом моєї уяви.
Але раптом моя пацієнтка скрикнула:
– Ой! Йде! Вже тут! На мене йде!
Я зірвався з місця і затулив собою перелякану жінку. Вона показувала пальцем у повітря і кричала:
– Ось! ось! Який же він сердитий на вас, що заступили мене! Ох! Як зубами скрегоче! Ось, на вас, пане, замахується кулаком! Ой! Ой!
Мені було невимовно страшно від цих слів. Але я нічого не бачив перед очима. Мені тут же спало на думку‚ в якому смішному становищі я опинився: жінці привиджується, що хтось мені загрожує, а насправді нікого немає. Але це не могло подолати мого мимовільного страху. Солдатка весь цей час стояла, притулившись до печі, хрестила повітря і шепотіла молитву.
Пролунав крик півня. Обидві жінки опам’яталися.
– Слава Богу! – вимовила солдатка.
– Нема його більше в хаті! – сказала хвора. – Як півень проспіває, то хто його зна де й подінеться!
– Тут нікого не було! – сказав я. – Вам привиділося, а його не було!
– Як не було? – говорила хвора. – Він, видно, вас, пане, злякався. Хотів, як і раніше, навалитися на мене, та побачив вас, розсердився і зник.
ebooksa