Тут земляки побралися за шапки та й ну цілуватися.
– Та де ж ти був, що я тебе давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий і великий, щоб нам ні разу й не зустрітися. Я тебе отаким тільки й пам’ятаю. Правда, живемо ми таки не близько, та я рідко й виходжу з пасіки.
– Я тільки що повернувся з дороги, – відповів Іван. – А то ж три роки підряд чумакував; забув, як там і хати стоять у вас у Вороніжі.
– Добре діло робиш, що до батьківського добра додаєш. Такий і твій дід покійний був. На місці, бувало, не всидить: то баштан держить, то дьоготь гонить, та все, було, клопочеться, щоб якось-то дітям більше придбати. Добрий був чоловік, царство йому небесне! Добра душа була! Ми таки хлібом-сіллю з ним знались.
– Так ви, дядьку, добре наш рід знаєте?
– Та старих я знав добре, а от з молодими мені не повелося. Инші часи настали. Батько твій, вибачай на тім слові, понура; ходить собі як вівця. З ним і горілка не п’ється; з ним і над чаркою заснеш скоріше, а не повеселішаєш. Ну, а до того опала мене біда, що про неї і в пісні співається:
Обидва мої сини повмирали, хазяйство прахом пішло. Треба було повернутися і туди й сюди, треба було і про невістку подбати, і про сирітку маленьку, що після меншого сина зосталась. Чи бачиш, яку викохав, а зосталася після батька двох літ.
Старий з самозадоволенням показав на дівчину, а вона почервоніла вся як калина і знизила очі, що з цікавістю дивилися були на парубка.
– Гарна внучка у вас, дядьку, – вимовив Іван, не подумавши, чи до речі він те сказав, і, щоб як-небудь поправитися, запитався скоріше, як її звати.
– Маруся, – відповів старий Чайка. – Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок лічиш, що й не глянеш на парубка? Ось поглянь, який молодець! Та годі тобі соромитись: це ж земляк наш. Ти вже ви йшла з-поміж тих, що в запічку сидять та через грубку на людей виглядають. Пора вже тобі і на світ показатися. Не в цю, так на ту осінь і незчуєшся, як до хати старости застукають.
Бідна дівчина як жар горіла від таких умовлянь, і на очі їй навернулися сльози. Іванові шкода стало соромливої землячки, і він, щоб на инше перейти, запитався в старого, коли вони думають їхати з Києва.
– Завтра після ранньої служби, – одказав старий. – А тепер іще зайдемо та купимо личманів та хрестиків на гостинці.
Поговорили ще трохи та й умовилися, щоб зустрітися завтра в монастирі, і пішли кожний у своїй потребі.
– Добрий парубок, – говорив старий Чайка, виходячи зі своєю онукою з монастиря. – Добрий! Я таких люблю. Очі в нього ясні; зразу видно, що й душа теж не чорна.
Онука не відповіла ні слова, хоч цілком з ним погоджувалась, а про очі – то могла розказати далеко більше.
Рано прокинувся Іван другого дня, і як прокинувся, то довго сидів, мов затуманений. Зачарована нічними снами душа його гуляла на свободі і не зразу скорилася тверезому розумові; стривожене серце перестало колотитися. В туманній уяві все стояв любий образ. Аж ось у голові йому прояснилось. Він глянув круг себе, і прегарна картина берегів Дніпрових з усією дикою красою своєю стала йому перед очима.
Сам старий Дніпро синів долі. Широким ходом подався він на обидва боки, стаючи щораз суворіший, а коло Подолу потемнів, як воронове крило, та й повернув до Вишгорода. Вздовж по течії потяглися за ним невеличкі затоки та озерця; одні з них немов чіплялися за нього, так, ніби хтіли вдержати його коло себе, щоб не пішов він у далекі степи, другі відходили в далину попід самісінькі ліси і там на волі купалися в рожевому світлі сходу. Темна зелень лугу була вкрита сивою сіткою імли. Але млі найбільше до вподоби понурі ліси наддніпрянські: вони раз у раз синіють край неба, раз у раз сумують та хмуряться, і ні ясне сонце, ні прегарний краєвид київський не звеселять понурого їх погляду. Небо чисте. Тільки понад лісами висить довга хвиляста смуга-хмара, пойнята знизу пурпуровою загравою. Наближався схід сонця.
– Хороші тут місця, – подумав Іван, – а все не те, що наш Вороніж. Там якось веселіше. Ідеш, бувало, вранці з нічлігу, та як глянеш на садки понад ставками, у ранішньому ще тумані, – то так на душі стане враз ясно та весело, так би й заспівав, здається, якоїсь нечуваної ще пісні!.. Ех, Вороніжу, Вороніжу! Скільки я сіл та міст виходив за ці роки, але ніде не бачив веселішого місця!
І він знову приліг на посланий на садовій траві кобеняк, заплющив очі і кілька раз витягнувся, щоб одігнати останній слід сну.
Сонце тим часом випливло понад синіми лісами, і ясний Господній день настав на радість всьому світові. Іван устав, умився, помолився до Лаври, подякував хазяїнові за хліб-сіль та й пішов у монастир, щоб уже звідти рушати в дорогу. Незабаром прийшли і його земляки.
ebooksa