Одстоявши ранню службу і ще раз приложившися до мощей святих угодників, що у великій церкві, наші прочани подалися додому.
Виходячи з Києва, усі мовчали, так, ніби крім побожної думи не мали на душі нічого.
Перейшовши через Дніпро довгим дощаним мостом, поклали по три поклони святому місту, а потім іще кілька хвилин постояли, озираючи незрівнянний київський ландшафт.
Праворуч на самій поверхні Дніпра прослався Поділ зі своїми монастирями, церквами та дзвіницями, з величезною своєю Академією. Геть за Подолом синіли на обрії ліси, що йдуть у Литву на кілька сот верстов, і високі будівлі, що виступали з гурту міських домиків, немов були намальовані на блакитному полі. А від Подолу вздовж усього правого берега тягнеться пасмо гір, зелених, порослих купами липи та ліщини, облямованих долі сріблястими вербами. На найбільшій верховині всього пасма, де природа, виграваючи ясно-зеленими потоками рослинности, дійшла до розкошів надзвичайних, – стоїть золотоверха Лавра, той вінець київської краси. Сяє вона всіма своїми банями, і ніщо в світі не зрівняється з її сяйвом: так, ніби само сонце, розбризкавшися, всипало її своїми іскрами і золотим пилом запорошило синю поверхню Дніпрову. І Дніпро сяє тільки коло Києва, а там далі, за Видубицьким монастирем, що виглядає нижче від міста з зеленої пащі гірської, – знову стає суворий та дикий, не дивиться ні на зелені луки, облямовані білими пісками, ні на зблідлі гори, що йдуть понад ним у найдальшу далину; і тільки на прощання на самім краю неба він нараз повертає і, блиснувши срібною стягою, посилає останнє привітання святому місту і щезає в тумані. І на цьому повороті Дніпра легкою синявою видніються гори, що його проводжають. Ідуть вони й далі, чи, може, спинилися і здалека стежать за ним, – не можна роздивитися, тільки такі на око далекі ті гори, що, здається, ставши на них, можна б почути гомін Чорного моря.
– Що, діти, так задивилися на Київ? – сказав нарешті старий Чайка. – Шкода кидати? Не шкодуйте, діти. Ще й не раз побачите, як схочете. А от я то вже добре знаю, що востаннє дивлюся і на Дніпро, і на святу Лавру.
– А хто, діду, поставив отакий хороший монастир? – спитала Маруся, і Іван уперше почув її голос.
– Печери покопали святий Антоній та Феодосій, а самий монастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Бачила ти їх?
– Бачила, діду.
– Так от, оці дванадцять братів, побудувавши церкву і святу ограду коло неї, багато літ мурували височенну Лаврську дзвіницю. Було їм при тому особливе таке чудо. Що вибудують, було, за день, то за ніч у землю ввійде, так що й риштування не треба було їм робити. На землі стоячи, мурували вони і оті стовпи, що, бачиш, он-он під самісінькою банею. Аж ось однієї ночі прийшла уві сні до найстаршого брата Мати Божа та й каже, що годі вже стіни класти, бо й так уже нема вищої будівлі на всім світі. А виведи, каже, верх та й обкуй його щирим золотом, та й хрест постав, каже, з щирого золота. Сказала і злетіла в небо. Найстарший брат устав, помолився, розбудив братів, та й знов узялись за роботу. От уже й верх виведено, і золотом окуто, і хреста щирозолотого поставлено. І як усе було скінчено, то дзвіниця враз і вийшла з-під землі і стала, як тепер стоїть.[33] Тоді приснився братам уночі усім однаковий сон: з’явилася їм Божа Мати та й питає, якої заплати хотять вони від Бога за свою працю? Одинадцять братів не схотіли собі ніякої заплати, тільки щоб поховали їх у святих печерах, що святі Антоній та Феодосій викопали; а дванадцятий брат захотів собі багатства, щоб іще пожити в світі. Але в світі скоро все йому докучило, і він прийшов до братів, а як місця вони йому не залишили, то він, втиснувшися поміж них, не зміг випростати ніг та так і заснув навіки з зігнутою ногою. І досі так лежить серед них.
Маруся замислилась, почувши те оповідання, і потупила очі в землю.
– Що ти так замислилась, Марусю? – запитався Іван. – Чи не хочеш і собі піти в монастир?
– Ні, в монастир я не піду, – відповіла Маруся, зашарівшися, та й глянула на Івана. Але глянула так, що в того і в очах замиготіло.
Іван хотів повести розмову далі, але сердечна тривога не дала йому слова сказати, і він мовчки дивився на чорнобриву красуню, що соромливо спустила очі. «Ну й дівчина, – думав він. – І чого б я не дав, щоб дізнатися, що в тебе на душі?…»
Тимчасом як молоді наші подорожні наслухали власного серця, дід, для якого ніжні почуття були ділом давно минулим, щось шепотів, поглядаючи на Лавру, а потім, схилившися ще раз до землі, сказав:
– Ходім, діти, – дорога далека: годі баритися.
Від Києва до Броварів дорога йде сипучими пісками[34] через бір. Прочанам, що йдуть у Київ, вона – немов остання проба в довгій та трудній подорожі. Зате ще з Броварів з’являється їм, немов земля обіцяна, прегарна панорама Києва, вся оповита туманом, а крізь туман напівпрозорим стовпом видніється у золотому вінці дзвіниця-велетень. Краєвид, що ближче, то все розпрозорюється, аж нарешті, ставши на Дніпровому березі, натомлений прочанин спиняється в захваті перед незвичайним видовищем і, немов праведник, побачивши райську браму, з побожним чуттям вдячности кладе доземний поклін.
Зовсім инше почуття поймає душу богомольцеві, що покидає святий Київ. З кожним кроком стає йому смутніше на душі, з кожним кроком він немовби щось втрачає; його почування можна порівняти до того стану душевного, з яким покидаєш батьківщину, виїздиш з дому, що в ньому жив серцем, де було тобі затишно й тепло.
Наші подорожні з кожного горбочка озиралися назад, і за кожним разом Київ заволікався їм імлою, і за кожним разом Іван і Маруся ззиралися між собою. Спочатку Маруся червоніла, зустрівшися з Івановим поглядом; але надвечір так уже призвичаїлася до свого подорожнього товариша, що навіть усміхалася йому з дитячою щиросердністю; і вони, навіть не говоривши між собою, зрозуміли одне одного, так ніби прожили вкупі кілька місяців.
Ввечері дійшли до хутірця на пісках, по обидва боки великого шляху. Вбогі хати, помазані жовтою глиною, сумно стояли одна коло одної: ні путньої горожі, ні садка, як то звичайно буває по українських селах. Тільки посеред вулиці дві верби похилилися над колодязем, простягаючи свої довгі вечірні тіні через широку дорогу.
– І як ото люди можуть жити в такому місці! – сказала Маруся. – Я б тут умерла з туги після нашого Вороніжа!
ebooksa