– То так тобі здається, моя комашко! – відказав старий Чайка. – А спитай лишень у них, чи згодні вони покинути свої піски та й перевезтися у наш Вороніж, що де не ступиш, то все тобі садки та городи? Ні, мабуть, не згодні. Для них оці дві верби миліші за всі садки та городи на чужій стороні. І по убогих цих хатах так само дівчата співають пісень та слухають оповідань про давні часи, як і ти у своїй побіленій та квітками причепуреній хатині. Ну, то куди зайдемо, Іване?
– Зайдімо до цієї хати під вербами: вона здається краща від инших.
– І то діло, – одказав старий Чайка та й повернув ліворуч. Хата, до якої вони зайшли, і справді була чи не найкраща на весь хутір. Лавки вздовж стіни були чисто вимиті; в кутку над столом образи завішані білими рушниками, що спускалися з обох боків, повишивані на кінцях червоним. На полу сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці та синій запасці, колихала ногою колиску і наспівувала пісні. Побачивши чужих людей, вона зразу замовкла. Коло печі тупала жінка середніх літ в очіпку й плахті, видко, сама хазяйка.
Наші подорожні вступили до хати, помолилися найперше до образів, як то й годиться людям, що йдуть з богомілля, а потім уже привіталися з господинею та й запитали, чи не можна буде переночувати.
Жінка, що поралася коло печі, дізнавшися, що то прочани, привітно попрохала їх сідати, а сама кинулася з ганчіркою витирати лави. Хоч пороху там і не було, та такий уже звичай охайливої господині.
Поки старий Чайка говорив з хазяйкою, розказуючи їй то про Київ, то про свою дорогу та теперішні урожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем, і завела з нею свою розмову, що від починків та прядива перейшла поволі до речей цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся запиталася у молодої господині, якої та співала пісні, коли вони увійшли до хати.
– Про Саву Чалого, – відповіла дівчина.
Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого і попросила заспівати. Дівчина довго відмовлялася, та кінець кінцем мусила пристати на бажання Марусине і заспівала впівголоса, щоб не заважати матері говорити із старим.
Ой був на Січі старий козак, на прізвище Чалий, Та й вигодував сина Саву козакам на славу.
Старий Чайка, прислухавшися до голосу пісні, кинув розмовляти та й підпер рукою підборіддя, а дівчина, схиливши голову та посукуючи веретено, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ними і як збирався з ними руйнувати церкву православну, та наїхали запорожці і підняли його на три списи, і як утікала від козаків молода його жінка.
– Славна пісня! – сказав Чайка. – Старосвітська! Хто тебе, дівонько, навчив такої?
– Та все покійний дідусь, було, її наспівують…
– А давно твій дідусь умер?
– Рік і два тижні.
– Та ще й умер на чужій стороні, – мовила господиня, що сиділа навпроти, підперши щоку рукою. – Та й осталися ми сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне, – сказала вона знов, трохи помовчавши. – І жив покійничок, і вмер якось чудно.
– Як то чудно? – запитали в один голос Іван і Маруся.
– Чудно, таки дуже чудно! – зітхнула господиня. – Така була смерть його навдивовижу, що як розкажеш кому, то тільки здвигне плечима та й мовчить. Бачте: панотець мій покійний добре умів на бандурі грати. Ніхто його і не вчив, – сам вивчився, сам і бандуру собі зробив. Замолоду був він хазяїн, коло землі ходив, худобу держав. А як умерла покійна мати, а я пішла заміж, то передав нам усе хазяйство, а сам тільки й знав, що свою бандуру. Цілий день, було, грає от під цими вербами над колодязем. Знав він усяких пісень, і старосвітських знав. Народу коло нього бувало повно: то таки прочани, а то і свої, хутірські, обступлять його і слухають; а найбільше то в свято. І так усі до нього звикли, що як піде, було, з бандурою по чужих селах, то і в селі немов пусто: раз по раз питають, чи скоро вже вернеться дід. Тільки нам ніякої користи не було від його заробітків, і скільки не збере де грошей, всі віддасть першому, хто в нього попрохає. І рідко коли принесе додому. Такий чудний дід був. Як от прийшла йому торік по весні охота йти в Київ. Піду та й піду Богу помолитися!.. От я і мій чоловік до нього й приступили. Куди вже вам іти, панотче? Ви й так уже немощні, то куди вам тягатися по тій спеці та по пісках?! «Ні, каже, піду», – та й тільки. Та як узявся, то й пішов; таки по-своєму зробив. Вирядили ми його з людьми в дорогу та й просили, щоб вони вже там його доглядали. Як відрядили – то вже й тиждень минув, і другий минає, нема та й нема! А то раз у раз бувало – за тиждень наші слобожани вправляються. Ну, думаємо, видко, наш старий говіє, то й товариші його дожидаються. Тільки сидимо раз увечері, я та дочка, в хаті. Чоловіка дома не було. Як тепер пам’ятаю – сонце стояло вже на самім заході і так світило крізь вікна на образи, що всі вони, немов золоті, горіли. А під образами стояла панотцева бандура, вкрита білою хусткою. І враз хустка злетіла з бандури, немов чия рука її схопила, а бандура сама собою заграла точнісінько так, як грали на ній панотець покійні. Ми обидві так і остовпіли. Приїхав чоловік, розказала я йому, і він злякався. І всі ми тоді разом на тому стали, що це не перед добром. Як думали, то так і сталось. На четвертий день повернулися з Києва люди, що покійні панотець ходили з ними, і розказали нам, що нема його вже на світі. І ще – що розказували про його смерть! Як були вони в Києві, то панотець, прийшовши додому з служби Божої, почав співати своєї улюбленої пісні «Ой сів пугач на могилі!». А далі й каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз умру. Шкода тільки, що нема зо мною бандури: мені б хотілося перед смертю заграти свого пугача». Сказав, ліг на лавку і руки заложив. Кинулися до нього, а він уже й душу Богові оддав.
Господиня за слізьми насилу договорила останні слова, а потім стала утирати їх рукавами сорочки. Старий Чайка і його супутники сиділи всі понурившись, зворушені хазяйчиними словами, і кожен по-своєму обмірковували те диво. В хаті стало тихо-тихо; і тільки чути було дзижчання бджоли, що ненароком залетіла до хати і тепер билася у вікно.
Може, ще й довше тривала б мовчанка, коли б господиня не догадалася поставити на стіл вечерю. Посадовивши гостей на покутті, господиня почастувала діда Чайку та Івана чаркою горілки, а далі попросила їсти, що Бог послав. В дорозі людина неперебірлива, і тому звичайна сільська страва видалася нашим подорожнім і не сказать якою.
Вставши з-за столу, дід Чайка подякував господині і сказав, що вони гадають рушати завтра вдосвіта, а тому краще і за ночівлю порахуватися сьогодні.
ebooksa