— Скласти мені, а ти подивишся? О’кей?
Кивнув.
— То вибирай.
Я по черзі демонстрував йому коробки (дві навіть відкрив), поки він не тицьнув пальцем у «Корабель Ронана». Я розірвав пакет із деталями, розгорнув інструкцію й узявся складати фантастичного вигляду літальний апарат. Тео, не відриваючись, спостерігав.
Час від часу я зиркав на нього. Хлопчак лежав, вистромивши голову з-під ковдри, наче черепаха з-під панцира, і стежив за кожним рухом моїх пальців. Припасовуючи одну до одної деталі конструктора, я подумки заприсягнувся, що зроблю все, щоб повернути посмішку на його обличчя, що змінюся й стану кращим батьком, що балуватиму його щодня, і байдуже, що це може його розпестити, та… було вже пізно. Я розумів, що не вберіг його, і Тео втратив віру в саму суть того, що ховається за словом «батько».
За день до того, як я приніс Теодору п’ять коробок LEGO Ninjago, зі мною через Skype зв’язалася Ліза Джин Торнтон. Була десята вечора, Тео спав. Я забрав ноут, вийшов до зали та причинив за собою двері, щоб Єва, яка дивилась у спальні телевізор, не чула розмови.
— Як ваш син? — запитала американка, коли я, підібгавши під себе ноги, вмостився на дивані й увімкнув відеозв’язок.
— Вам відомо, що він повернувся?
Ще ставлячи запитання, знав відповідь.
— Так. Ми бачили, як ви його привезли, — вона сиділа рівно, ледь нахилившись уперед. Проста темно-синя блуза обтягувала груди, волосся було зібрано в гульку на потилиці. — То як він? Викрадачів знайшли?
— Викрадачів не впіймали. Теодора підкинули в ліфт одного з будинків на околиці Рівного, — на ту мить Тео ще не почав розмовляти, й думки про це, немов грозова хмара, висіли над голою. Я почувався препаскудно. Здавалося, хтось безперестану стискав у жмут і викручував мої кишки, наче якусь ганчірку для миття підлоги. — У малого стався страшенний зрив, зараз він не розмовляє. Не знаю, як далі.
Моє «не знаю» стосувалося не так стану здоров’я сина, як імовірності появи нових попереджень. Я шукав способи сказати Лізі, що спілкування з нею найближчим часом небажане. І не лише найближчим часом. Небажане взагалі. Втім, у неї були інші плани.
— Я щойно повернулася з наради, — Торнтон стиснула губи, й то так, що на підборідді шкіра пішла зморшками, — де переконувала, що ваш син, пане Белінськи, має унікальні здібності.
— Навіщо? — наїжачився я.
Вона вагалась, а я встиг подумати про те, що найкраще для мене було б натиснути червону з білою телефонною трубкою позначку й розірвати зв’язок. Та я не поворухнувся.
— Уже двічі ваш син передбачив злочини, проти яких правоохоронні органи моєї країни виявилися безсилими. І не просто передбачив, а знайшов спосіб повідомити про них ФБР. Якби не попередження вашого сина, жертв минулого тижня стало б значно більше. Їх би взагалі не було, я переконана в цьому, якби Теодор мав можливість закінчити лист, — вона дивилася мені у вічі, спокійно, не моргаючи; ми наче грали в гру, хто швидше змигне. — Пане Белінськи, я хочу допомогти. Тобто допомогти вашому синові. Я вповноважена запропонувати вашому синові найкращу програму реабілітації, яку тільки можна знайти в Америці. Якнайкращі медикаменти, спеціальний догляд, процедури, психологи — все, що знадобиться для його повернення до повноцінного життя. До вашого малого ставитимуться як до сина мільярдера. Ви добре знаєте англійську і зможете влаштуватись на роботу в Сполучених Штатах, ми не заперечуватимемо. І, безперечно, ми гарантуємо захист — те, чого не дала вам Україна. — Я несамохіть скривився: вона знала, на що тиснути. — Витрати на оформлення ґрін-карти, переліт, ваше перебування у Штатах також беремо на себе.
— Ми — це хто? — запитав я.
— Уряд Сполучених Штатів Америки.
— А за це… — я вичікувально нахилив голову. Ліза Торнтон не відповідала. — Що ви хочете за це?
— Ні вам, ні вашому синові не доведеться нічого робити. Нам потрібна лише ваша згода.