Я припустився кошмарної помилки. Більше, ніж упісятися, Тео соромився опинитися голим перед незнайомцями — ще один невідомо коли й від кого підчеплений комплекс.
— Маленький мій, я тебе загорну. Хочеш, я дам тобі свою футболку?
— НІ! НІ! НІ!
І тоді він почав кричати. Очі Теодора затягло каламутною плівкою, шкіра на обличчі набула мармурового відтінку, а рот нажахано вигнувся. Малий відсахнувся, а потім відштовхнув мене. Єва нахилилася, малюк відштовхнув і її. Потому, тримаючи напівзігнуті ручки перед грудьми, заверещав. Він репетував, не вмовкаючи, перериваючись лише на те, щоб судомно заковтнути повітря. Єва намагалася заспокоїти його, проте Тео сіпався під час кожної спроби до нього доторкнутися, так, наче з її пальців вихоплювались електричні розряди.
Мене роздирало від жалю та безсилої злості. Всередині все кипіло. Я бачив, що сльози градом обсипалися з Євиних очей. Якби в ту мить мені під руку втрапив той, хто влаштував викрадення, я б убив — убив би, не вагаючись і не задумуючись про наслідки, так жорстоко, як лише зміг би.
У двері зазирнув Станкевич і повідомив про прибуття «швидкої». З коридора долинув тупіт ніг, і за мить до кабінету вступили двоє лікарів — огрядна жінка років тридцяти та сивий чоловік із велетенською бородавкою на носі й покрученими артритом руками. Обоє у світло-зелених лікарських халатах.
— Що з ним? — жінка перевела погляд із Тео, який посірів від крику й аж підскакував у конвульсіях, спочатку на мої випростані руки, а потім на обличчя. Її лоб прокреслили злостиві зморшки, губи презирливо скривилися: — Ви батьки?
Схоже, вона вирішила, що істерика через мене.
— Так, — сказала Єва.
— Що з ним?
Я нарешті опустив руки:
— Тиждень тому його викрали.
Теодор не припиняв верещати.
— Говоріть голосніше!
— Його викрали! — сердито рявкнув я. — І знайшли лише сьогодні вранці.
Втрутилася дівчина-офіцер, що сиділа на стільці, перелякано обтискаючи переплетеними пальцями коліно.
— Його знайшли всередині ліфта однієї з багатоповерхівок на Макарова. Велика ймовірність, що хлопчик просидів там усю ніч.
— Зрозуміло, — погляд лікарки пом’якшився, презирливі складки довкола губів розгладилися. — Скільки йому?
— У липні буде п’ять, — витиснув я.
Жінка пройшла до столу, поставила на нього металевий ящик із медикаментами, відкрила його й дістала невелику прозору ампулу завбільшки з дві фаланги вказівного пальця. Швидко наготувала шприц для уколу.