— Хто привіз?
— Я не знаю. Але він просив поквапитися, бо вони не можуть його заспокоїти.
Футболку я надягав уже в машині, тиснучи правою ступнею на педаль газу.
Була дев’ята ранку, припарювало. Небо пінилося хмарами. Черговий, що зустрів на прохідній, швидко провів нас до залитого м’яким світлом кабінету. У кутку за диваном, по- боксерському притиснувши худенькі ручки до тіла, стояв Теодор.
Я кинувся до сина, та малюк, не впізнавши мене, відсахнувся.
— Комашко, це я! — простягнув до нього руки. Єва за моєю спиною дрібно тремтіла. Вона торкалася до мене плечем, тож я відчував, як її тремтіння перекидається на мене.
Від Тео дуже пахло сечею. Немите, скачане в масні жмутки волосся спадало на лоба, частково затуляючи, як у зацькованого звіряти, перелякані очі. Очі обводили сірі кола. На правому передпліччі темнів довжелезний синець. Нігті на пальчиках зідрані, так, наче він дер голими руками замерзлу землю. Поруч на стільці з червоною тканинною оббивкою сиділа молода дівчина у міліцейській формі.
— Я нічого не могла з ним зробити, — вона сама ледь не плакала. — Ми викликали «швидку». Вона вже їде.
Теодор трусився й тихо, по-собачому скавучав. Я мусив кілька разів поспіль ковтнути, щоб заштовхати назад до шлунка гарячий клубок, що підкотив до горла.
— Тео, це я, твій татко…
Малюк підняв голову й нарешті впізнав мене. Та, незважаючи на розкриті обійми, не пішов у них. Я підсунувся ближче й обережно, дуже повільно, обійняв його. Проте він не вчепився руками за шию. Радше навпаки — вперся кулачками в груди, не даючи мені пригорнути себе.
— Явп… явп… — він намагався щось мені сказати.
Єва присіла поруч мене, потягнулася рукою до сина й обережно погладила його. Від хвилювання не могла видобути із себе жодного звуку.
— Що таке? Що таке, мій хороший? Не бійся, говори. Я тут, я тебе нікуди не відпущу, — я також гладив його по спині, переборюючи лячну знемогу від того, що Тео не припиняв тремтіти. — Все буде добре, комашко.
— Я з… я з-за… я з-з-з-за-п-пісяв їх, — Тео опустив голівку, чи то ховаючи обличчя за моїм плечем, чи то бажаючи подивитися на свої шорти, що за п’ять днів із жовтих стали коричневими. — Ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш-шорти, — його дихання пришвидшилося, Теодора буквально колотило в моїх обіймах.
У мене защипало в очах. Тео ніколи не мав проблем із нетриманням сечі. Іноді він впісювався в ліжку чи ще зовсім малим, загравшись, не встигав добігти до горщика, проте таке траплялося рідко, раз на півроку чи рідше — не частіше, ніж з іншими дітьми його віку. Ні я, ні Єва не сварили його за це. Я не дозволяв собі навіть беззлобно підсміюватися, навпаки намагався всіляко показати, що нічого страшного не відбулося — ну, впісявся, то впісявся, перевдягнулися й забули, — та попри це, Тео засмучувався. Востаннє такий казус стався на початку осені 2014-го, вісім місяців тому. Напередодні Тео пізно ліг і тому заспав, прокинувшись за двадцять хвилин до десятої, коли Єва вже поїхала на роботу. Спросоння не втямив, що хоче пісяти, запізно рвонув до ванної й умостився на горщик, коли трусики вже були мокрими. Він так цим перейнявся, що потай від мене вдягнув чисті труси, мокрі заштовхав на дно кошика з брудною білизною, а сам заховався під ковдрою та добрі півгодини вдавав, що спить. Я зауважив труси в кошику й одразу здогадався, в чому річ. Спробував ненав’язливо пояснити, що нічого страшного у цій ситуації немає, проте Тео ховав погляд, прикидався, наче не чує мене, а протягом дня кілька разів просив нічого не казати мамі. Я підозрював, що така сором’язливість не могла виникнути сама по собі, з нізвідки, припускав імовірне втручання тещі, втім, так і не виявив конкретної причини.
— Комашко, хороший мій, нічого страшного, — я рукою, якою гладив спинку, торкнувся шортів. Вони були холодними та всуціль мокрими. Схоже, малий мочився в шорти впродовж усього часу, що його втримували викрадачі. До крові гризучи губу, я притиснувся грудьми до худенького тільця й узявся за шорти другою рукою: — Давай їх знімемо.
— НІ!!! — вигук вийшов таким гучним, що мені заклало вухо.
Серцем неначе отрута розтеклася.
— Дурень! — обізвала мене Єва.