— Добре.
— Почитати тобі перед сном?
Малюк хитнув головою, хоч якось невпевнено.
— Чи краще пограємо на приставці?
Цього разу ритмічні помахи головою виявились інтенсивнішими.
Піднімаючись на ґанок, я визирнув з-за рогу будинку й окинув поглядом задній двір. Басейн було вичищено, шезлонги акуратно розставлено, навіть пісок у Теодоровій пісочниці розрівняно. Джеремайя постарався. Я видобув із кишені ключ від вхідних дверей і, перед тим як уставити його в замкову щілину, пробігся очима по масиву дерев, що стовбурчилися гіллям за кільканадцять кроків від басейну. І зненацька мене пересмикнуло. Волосся на потилиці здибилося. В кущах, одразу за галявиною, поміж басейном і заростями, хтось стояв. Густі, смолянисті сутінки безжально звужували поле зору, проте постать виглядала кремезною — я чітко розрізняв контур масивної голови, схованої за переплетеним галуззям.
Повітря було не по-вечірньому парким, і на моїх скронях і лобі, ніби сліди від скупого дощу, з’явилися краплини поту.
— Тео… — я позадкував від дверей, міцно стискаючи долоню сина.
І тут-таки:
— Не заходь до будинку, — долинуло з-поміж дерев.
«Чорт!» — проскочило в голові. Я впізнав злегка прихриплий в’їдливий голос.
Тео вирвав долоню з моєї руки. Я не зрозумів чому і хотів поглянути на сина, та тієї миті із заростів виплила масивна фігура Пейтона Норвуда. Я повернувся до нього обличчям і більше не міг відвести погляду. У правій руці чоловік тримав матово-чорний автоматичний пістолет, цілячись мені в груди. Я не знав, де Тео, але розумів, що син десь за моєю спиною, тож інстинктивно змістився так, щоб прикрити його.
— Підійди, — від перенапруження зв’язок голос Норвуда пронизувало металеве деренчання.
Я не поворухнувся. Пейтон Норвуд нервово змахнув зброєю та повторив наказ:
— Сходь із ґанку та підійди до мене. Швидше!
Щось висмоктувало мене зсередини, неначе гігантський кліщ, що вчепився в живота. Повільно, тримаючи руки на видноті, я рушив у напрямку Норвуда. Сходячи з ґанку, озирнувся, проте Теодора не побачив. Коли я проминув басейн, агент наказав зупинитися:
— Стій там!
Нас розділяло п’ять метрів — Норвуд так і не вийшов повністю із заростів, — але й із такої відстані я чув його важке дихання.
— Хто ти, на хрін, такий? — обведений вареними губами рот кривився, відтіняючи люттю обсипане веснянками та бляшками лице. — Що тобі від мене треба?
Дві краплини поту скотилися моїми щоками. Було трохи дивно чути таке запитання, бо те саме я волів дізнатись у нього.