— Усе це якось дивно, — ледь чутно промовила вона й, перш ніж я розтулив рота, щоб запитати, що саме дивно, повернулася до мене: — Як Теодор?
— Спить, — відповів я. — Проспав усю ніч.
— Добре, — Ліза підвелася, зиркнула на годинник. — Ходімо вип’ємо кави, — й, не чекаючи на відповідь, рушила на коридор.
— А що далі?
— О пів на сьому я зателефоную агентові Норвуду. Не переймайтеся, сьогодні все з’ясуємо.
Вона наче прочитала мої думки. Крокуючи слідом, я дивився на гострі лопатки, що проступали під час ходьби крізь светр, і міркував про спеціального агента Пейтона Норвуда. Ну гаразд, у принципі, я уявляв, що можна призабути справу, яку вів три роки тому. Та, чорт забирай, як можливо начисто витерти зі спогадів відрізану голову зі слідом від опіку в формі ромба на всю щоку?..
— Мам…
— Ну що? Коли чекати?
— Я не приїду.
— Не знайшов літака?
— Ні. Дещо змінилося, тож я не вирвуся взагалі… найближчим часом.
— Що змінилося?
— Не можу сказати.
— Чому?
— Мамо…
— Що змінилося за дві години? Ти просто не хочеш? — вона не була б моєю матір’ю, якби не відчула справжньої причини. — Щось не так із Теодором?
Я безшумно набрав у легені повітря та збрехав:
— У нас усе гаразд, просто я поки що не можу приїхати.
Вона не повірила.
— Якщо у вас усе гаразд, чому тебе другий день поспіль немає в Skype?