Дорогою додому я безугаву косо зиркав на Тео й обмірковував, що допіру трапилося. Мені приверзлося? Певно, що ні. Отже, Теодор звідкись дізнався про Павла Новака (чи то пак не про Новака, а про те, як Новак підписаний у «ВКонтакті»). Від Єви? Але на біса дружині розповідати нашому синові про чоловіка, з яким розійшлася п’ять років тому, використовуючи при цьому не ім’я, а дурнуватий псевдонім із мережі? Я завів хлопчака додому, повечеряв і, нічого не сказавши Єві, вибрався таксувати. Втім, думки про Рея Купера не йшли з голови. Я був жахливо неуважним, двічі недодав клієнтам решту, а одного разу, не усвідомлюючи, що роблю, проскочив перехрестя на червоне світло.
Додому повернувся за кілька хвилин до десятої, не протаксувавши і трьох годин. Єва ще не спала. Я роздягнувся, почистив зуби й улігся в ліжко. Через задуху не діставали простирадел, тож Єва в самих лише трусиках лежала праворуч мене.
— Поганий день? — запитала вона.
— Так.
Наче, бляха, впродовж останніх півроку ми мали хороші дні.
— Щось заробив?
— На бензин.
Що вищим ставав курс євро, тим гіршим було наше з Євою спілкування. Після Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на підвищених тонах. Навесні ми намагалися продати Жука, але ніхто не хотів купувати малофункціональне й далеко не нове авто, та ще й із невиплаченим кредитом. Що найгірше — ні я, ні Єва не робили нічого, щоб уникнути конфліктів. Навпаки — зчіплялися із найменшого приводу, будь-де й будь-коли, і не лише тоді, коли це стосувалося грошей. Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.
— Не розумію, для чого тоді було виїжджати.
Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку.
— Зачекай, Єво, — неголосно озвався я.
— Я хочу спати.
— А я поговорити, — дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. — Як малий?
— Усе нормально, а що?
— Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього?
— Що-о?
Брови вигнулися ще дужче, а повіки напружилися (я це радше відчув, ніж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала моє обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мій хлопчику, давай, ще крок, ще півкроку вперед, і, ти ж мене знаєш, я перетворю цю ніч на пекло». Цього разу я не відступив.
— Малий спитав у мене сьогодні, хто такий Рей Купер. Він же так підписаний у «ВеКа»? — останнє запитання вийшло напівбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтакті». І Єва знала, що я знаю.
Її реакція здивувала. Дружина розгубилася — по- справжньому розгубилася — й увімкнула задній хід.
— Хто? Тео? Я… я не розумію…