Зазирни у мої сни
Упродовж перших трьох місяців 2015-го ситуація не змінювалась ані в кращий, ані в гірший бік. Із по-справжньому великими проблемами ми стикнулися в ніч із 21-го на 22 березня, коли Тео знову почав ходити вві сні.
Єва повернулася з роботи за п’ять до першої та, влягаючись, розбудила мене. Утім, я майже відразу заснув. Десь поміж другою й о пів на третю ночі встав, щоб відлити. Сонний, із напівзаплющеними очима, навпомацки дістався туалету, ввімкнув світло, зачинив за собою двері й зупинився перед унітазом. Через хвилину вийшов і від несподіванки ледь не заволав. У прямокутнику світла, що впало в коридор, поки я зачиняв двері, промайнув невисокий худорлявий силует. Серце бухнуло так, наче в нього замість крові хлюпнули мазуту, а під пахвами змокріло. Затамувавши подих, я знову відчинив двері вбиральні. У протилежному кінці коридора, біля вхідних дверей, спиною до мене стояв Теодор. Малюк не рухався і, ледь задерши голову, дивився перед собою. Спершу мені здалося, ніби хлопчак витріщається на вхідні двері, але потім збагнув, що це не зовсім так. Подумав, що якби хтось дорослий стримів перед ним, Теодор зазирав би просто в його обличчя.
— Тео… — прошепотів я.
Хлопчик не відреагував.
Я не ризикнув підступити ближче й озватися до нього. Можете сміятися, але мені було так лячно, що гусячою шкірою вкрилася навіть задниця. Я прослизнув до спальні та розштовхав дружину. Єва з’явилася в коридорі — Тео нерухомо стовбенів біля дверей, — безшумно наблизилася та, присівши навпочіпки, обережно обійняла малого. За мить Тео прокинувся в її обіймах і ошелешено закліпав оченятами. Він не розумів, що робить у коридорі, але цього разу не кричав і не плакав.
Буквально через два дні, в ніч із понеділка на вівторок, стався ще один моторошний інцидент. Після повернення нічних кошмарів я взяв за звичку зазирати перед сном до кімнати Тео. Кілька секунд прислухався до синового сопіння вві сні, перевіряв, чи все гаразд, і лише потому йшов спати. Того дня, 24 березня, я дістався додому пізно і, як завше, стомлений. Скинув куртку та джинси, стягнув через голову футболку й, скрадаючись навшпиньки, побрів до малого. Ще в коридорі вловив ледь чутне шкряботіння з дитячої. Здавалося, наче хтось водить мокрим пальцем по склу. Несамохіть напружившись, я прочинив двері й устромив голову до кімнати. Шкряботіння стало виразнішим, а Теодора на ліжку не виявилося. Тривога сухим хмизом спалахнула в грудях, я потягнувся до вимикача, коли раптом помітив сина в кутку праворуч від себе. Малюк стояв біля шафи для одягу, одна зі стулок якої була цілком дзеркальною. Ледь не притискаючись до стулки, він чимось водив по дзеркальній поверхні.
— Тео? — приглушено вигукнув я.
Хлопчак здригнувся, озирнувся та — присягаюся — вищирився на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як недобрий сталевий вогник зблискує в його очах, а крізь стоншені, злісно викривлені губи проглядають вершечки зубів.
— Тео, ти чого?
Шкряботіння урвалося, і щось випало з його рук. Наступної миті Теодор кинувся до вікна, зіщулився біля батареї та заверещав. Я отетеріло стовбичив на порозі дитячої, доки не прибігла Єва. Дружина ввімкнула настільну лампу, присіла біля малого й почала заспокоювати.
Через хвилину Тео отямився, а вереск змінився тихеньким схлипуванням.
— Що з ним сталося?
Я все ще м’явся на порозі дитячої, не знаючи, куди себе приткнути:
— Я просто хотів подивитися, чи все гаразд. А він не спав.
Заколисуючи малого, Єва раптом запитала:
— Це ти?
— Що я?
Вона мотнула головою в бік шафи. Я зиркнув праворуч. На дзеркальній стулці, на висоті трохи менше ніж метр від підлоги, проступав напис червоним маркером:
На килимі, під стільцем, валявся незакритим товстий маркер.
— Це ти написав? — повторила.