— Не забився, каскадере?
— Ні.
Він кусав губи й протискав крізь біль кривеньку посмішку.
— Хочеш моє морозиво?
— Ні.
— Та бери вже, — згадавши «ледь не впав», мусив стриматися, щоб знову не зареготати. — Заслужив. Такі кульбіти показувати.
— Я не каскадер, — пробубнів Тео, подумавши, що я його обізвав. Але морозиво взяв.
Я струсив траву з його спини.
— Слухай, чемпіоне, — малюк завмер і нашорошено втупився у моє обличчя, — поїдеш сьогодні зі мною?
— Куди?
— У місто — таксувати. Мама працює, мені нема на кого тебе залишити. Будемо разом розвозити всяких дядьок і тіток по домівках.
Його очі спалахнули.
— Та-а-ак, тату.
— Але якщо ти слухатимешся.
— Буду слухатись!
— І щоб не жалівся, якщо втомишся.
— Не буду, тату!
— Обіцяєш?
— Обіцяю!
Для проформи треба повідомити Єву, але я не сумнівався, що вона погодиться.