— Ви не проти, якщо ми зазирнемо до найближчої кав’ярні? — Шатенка покрутила головою в пошуках чого-небудь, схожого на забігайлівку. І саме тоді в моєму затуманеному мозкові остаточно утвердилася думка про те, що це не розіграш. Через дорогу знаходилося Mon Cafe, проте Ліза Джин його не помічала. Вона не прикидалася, не вдавала, вона справді не бачила кав’ярні. Її штани, а також куртка чоловіка були зім’ятими, і то дуже зім’ятими — такими зібганими можуть виглядати речі, непрасовані після трансатлантичного перельоту. Певна річ, я ще не вірив, що міс Торнтон і містер Джонсон є агентами ФБР, але вже не сумнівався, що вони нетутешні. Не з Рівного. І не з України.
— Ви сказали, що це не займе багато часу, — відрізав я. — На біса йти до кафе?
— Так, небагато. Сподіваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо.
Я відігнав дрімотне отупіння та зосередився на аналізі того, що відбувалося. Припустимо, ці двоє з ФБР. Що має статися, щоб примусити їх прилетіти до України? Подумав про кол-центр. Єдине, що гіпотетично могло викликати інтерес федералів. Отже, я розмовляв із кимось, хто їх цікавить; мабуть, із якимось вилупком із десятки найбільш розшукуваних злочинців — із терористом чи серійним убивцею, якого кілька років не вдається впіймати. Але що з того?
— Шановні, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрібно від мене? Я продав iOS комусь із Аль-Каїди чи Ісламської Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і…
— Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, — обірвала мене Торнтон.
Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю?
— Звідки ви знаєте… — я смикнув кадиком і помовчав. — Ви таки з ФБР?
Не може бути, не може бути! — загупало в такт із ударами серця в голові.
— Так, — підтвердила шатенка.
Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити.
— Хай так. Але це не Америка, — я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. — Це — Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому.
— Можете, — кивнула американка. — Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. — Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: — Це передусім важливо для вас, пане Белінськи.
Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи — незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, — втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередодні Тео знову погано спав — тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був.
— Гаразд. — Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. — У вас десять хвилин. Ходімо.
Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожні. Бармен сонно привітався з нами з-за стійки, я пробурчав «доброго ранку» у відповідь і провів американців углиб зали, подалі від вікон на Соборну. Ми розсілися на П-подібному темно-фіолетовому дивані, висока спинка якого повністю ховала нас від решти кав’ярні. Ліза Джин замовила салат «Мікс із сьомги» та пляшку мінеральної води, Ґарет Джонсон попросив каву з молоком і круасан, а я обмежився імбирним чаєм.
Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Ліза Торнтон узялася до справи:
— Ви знаєте, хто такий Маріо Таярані?
Я заперечно мотнув головою.
— Ні.