Я пригальмував, але не зупинився. Притримуючи кермо однією лівою, обернувся до пасажира:
— Викинь цигарку за вікно, — я заговорив на повен голос, більше не переймаючись тим, щоб не розбудити Теодора, говорив роздратовано та владно, тож йому це не сподобалося. — Інак…
Чоловік вибухнув:
— Шеф, ти шо, блядь, ти шо, на хрін! — Я інстинктивно додав газу, припухле обличчя пірнуло в пітьму, і я не бачив, хоча добре уявляв, як із його рота вилітають бризки смердючої слини. Бритоголовий не на жарт розлютився: — Я тобі плачу, блядь, плачу, блядь, то, блядь, вези мене й не пи…
Усе, мій терпець урвався. Я притримав Тео рукою й утопив до упору педаль гальма. Вискнули шини, машину повело, та я впорався з керуванням, притиснувши Nissan до узбіччя. Чоловік лантухом злетів із сидіння, врізавшись у спинку водійського крісла. Я озирнувся і через плече прогарчав у салон:
— Слухай сюди. Якщо хочеш, щоб я довіз тебе до пункту призначення…
— ТИ АБАРЗЄЛ! — рикнув він, не чуючи мене.
Розмовляти не мало сенсу. Ще перед тим, як гальмувати, я знав, що не довезу його. Останню фразу я проговорив заради заспокоєння власної совісті, а насправді якась частина мене — й то дуже велика частина — прагнула, щоб він продовжував кричати, роз’ятрюючи, доводячи до сказу. Та частина страшенно хотіла зірвати на ньому весь гнів.
Я заглушив двигун. Кинув погляд на сина. Теодор не спав, я відразу побачив, що він прикидається — дихання стало швидким і нерівним, навколо рота проступили ледь помітні складки, які вказували на те, що м’язи обличчя більше не розслаблені. Втім, малюк щосили вдавав, наче спить. У моїх грудях заклекотало. Я вискочив на дорогу та розчахнув задні ліві дверцята.
— Вийди з машини.
— ЩО?!
— Виходь з машини, я сказав!
Пасажир не рухався. Я зігнувся, схопив його за барки й потягнув на дорогу.
— Ти чьо, шеф?! — тепер він плювався просто мені в обличчя. — Ти, бля, здурів, сука, на хрін, я тебе урою! Я тебе, блядь…
Я виволік його із салону та жбурнув собі під ноги. Чоловік одразу підхопився. Хитнувся, переступив з ноги на ногу, намацуючи рівновагу. Обличчя виродка зробилося багровим від злості, а все ще вкриті бризками слини губи потворно викривилися. Як тільки він замахнувся для удару, я обома руками штовхнув його в груди.
Я бачив, як роззявився його рот, чув, як із тихим «бух» випорснуло з легень повітря. Мій Nissan стояв праворуч від дороги, ми з бритоголовим зчепилися біля лівого крила, тож я сам здивувався, усвідомивши, що від удару той перелетів через дорогу й гепнувся на спину аж на лівому узбіччі.
— Су-у-ука! — відхаркуючись, чоловік став навколішки, а потому повільно звівся.
У ту мить я мав би сісти за кермо й поїхати додому. Проте в голові гуло, я відчував, як у жилах буквально закипає кров, і не міг зупинитися. Бритоголовий випростався. Я кинувся до нього й ще раз штовхнув, тепер уже добряче розігнавшись. Він зойкнув, змахнув руками й дав сторчака з узбіччя. Формально ми знаходилися в межах міста, на початку вулиці Чорновола, та будинків довкола не було. Зліва й далеко позаду «ніссана» сяяла вогнями автомобільна заправка UA Service, проте біля самої машини з обох боків дороги стелився пустир. Точніше, не пустир, а зарості очерету, що на сході, праворуч від дороги, майже відразу обривалися, зате на заході тягнулись аж до річки Устя. Зліва й попереду бовваніли дерева, за якими ховався Басів Кут. Бритоголовий, зминаючи очерет, прокотився метрів п’ять і впав навзнак. Ця частина Чорновола залишалася неосвітленою, тож я ледве розрізняв його обрис у навскісних відблисках світла від фар мого авто. Чоловік підвівся, але не зрушив із місця, продовжуючи поливати мене лайкою:
— Тобі хана, підар! Ти труп, я атвєчаю! Ти не шариш, блядь, із ким зв’язався! Я…
Я промацував поглядом землю під ногами. Нахилився, підняв з узбіччя шматок асфальту завбільшки з невеликий вазон, а тоді, розмахнувшись, метнув у бритоголового.